Пашка у буржуйку кімнатну вугілля підкинув. На стіл дві чарки поставив, налив у них самогонки. Сала приніс.
— Давай, для зігріву! — сказав.
— Знаєш, — як випив півчарки, подивився йому в очі винувато Сергійович. — Нічого у тебе не вкрали! Нема кому тут красти! А двері це я тобі випадково зламав!
— Як — ти? — обімлів Пашка.
— Та за тебе злякався! Думаю, куди пропав? Злякався, що з тобою трапилося щось. От прийшов, а тебе немає. А у вікні годинник твій видно й ось-ось зупиниться, гирка тяглова майже до підлоги дійшла! Я і смикнув двері, а вони із замка вискочили! Я гирку під годинник підтягнув і двері пеньком підпер! А так би без часу точного лишився!
Знову наповнив Пашка чарки. Рот відкрився у нього, ніби сказати щось хотів. Сказав за хвилину.
— Дурень ти, Сєрий!.. Да на хрін мені тут точний час? Ти зі своїм точним часом з глузду зійдеш! Хвилини тобі потрібні, а днів не помічаєш! Он навіть не помітив, коли двадцять третє лютого настало! Пам’ятаєш? А у мене головне — календар! — Показав рукою Пашка на стіну праворуч над ліжком. Бачиш? Я за днями стежу, а не за часом!
Задумався Сергійович і дійсно себе дурнем відчув.
— Ти вибач, — промовив. — Я тобі його полагоджу, замок! Не знаю, чого так вийшло!
А сам про календар замислився. Про те, що дійсно нема у нього вдома календаря. Ні перекидного, ні настінного, ні настільного. І таки ж дні важливіші, ніж години!
Випив самогонки — знову півчарки. Підійшов до ліжка Пашкиного. Придивився до календаря. Побачив, що усі дні, окрім одного, останнього, на цьому листку календаря хрест навхрест червоним олівцем перекреслені.
— То сьогодні що, двадцять восьме? Вівторок?
— Перше вже! — відповів Пашка. Підійшов, коліньми на ліжко заліз і руку з червоним олівцем до стіни простягнув. Закреслив останній день лютого, поставив у його квадратику жирну криваву літеру «ха». — Перше березня! Зрозумів?
— Зрозумів, — прошепотів Сергійович. — Вибач ще раз!
— Та хрін з тобою! — в серцях видихнув хазяїн. — У мене запасний замок є, сам заміню! Та я ж тобі головне сказати забув! — Пашка розвернувся, всівся на ліжку своєму, сітка металева скрипнула. — Післязавтра перемир’я буде! На один день. Поштове!
— Як «поштове»? — втупився в нього Сергійович.
— Ну як, так і називається — «поштове перемир’я» — по всіх селах сірої зони будуть пошту розвозити! Видно, до хріна її накопичилося, поки тут пошти не працювали! Тож цілий день буде тихо.
— Так вже майже тиждень тихо навкруги! — проговорив у задумі Сергійович.
— Ти, Сєрий, мабуть, оглух! Що, не чув учора вранці, як Мєлкобродівку мінометами поливали?
— Не чув, — зізнався Сергійович і пальцем вказівним у праве вухо поліз, ніби перевірити хотів: чи не забито воно чимось. — Так до Мєлкобродівки ж кілометрів п’ятнадцять буде! Хіба тут чутно?
— Добре тобі! — махнув рукою Пашка. — Я теж так хотів би: нічого не чути, нічого не бачити і який день тижня надворі не знати!
24
У день «Поштового перемир’я» Сергійович прокинувся особливо рано — будильник напередодні аж на шосту ранку виставив. За вікном ще темно було, коли він, умившись водою з колгоспного бідону, жорстким вафельним рушником, яке раніше білим було, але пожовкло від часу, утерся і, відчуваючи особливість прийдешнього дня, вирішив собі на сніданок два яйця зварити.
Буржуйка тепер вистигала повільніше, навіть після того, як останній жар з вугілля вигорілого йшов. І нагрівалася вона тепер швидше, бо тепло у хаті довше через весну, що надходила, зберігалося.
Кинув він у топку піввідра вугілля довгополуменевого, а вже хвилин за двадцять закипіла вода у каструльці з яйцями, завирувала. Не відходив далеко Сергійович від киплячих яєць, доки не вирішив, що час каструльку з конфорочного кружала знімати. Та і куди далеко відходити? Тільки у двір. Але там, незважаючи на весну, якось хитко і зимно. Мороз лютий за собою у могилу календарну поніс. Та з повітря надворі паморозь ще не вивітрилася. І тепер березневе сонце намагалося її розтопити. Вологість холодна, повітряна, починалася прямо за порогом. Але до хати її тепло «буржуйчине» не впускало. І вугілля на боротьбу хатнього тепла з вуличною вологістю вже небагато йшло.
Поснідавши, вийшов Сергійович у вологий і сірий ранок і навпростець до хвіртки вуличної рушив. Пашка його чекав, хоч і не домовлялися вони, що Сергійович до нього так рано заявиться.
— Кави хочеш? — запитав Пашка Сергійовича замість «здоров».
Гість кивнув. До одинадцятої вони за столом сиділи. Сиділи і то мовчали, то ні про що, тобто про минуле, говорили, перериваючись раптом на думки про життя нинішнє, особливе.
Біля одинадцятої ранку Пашці на мобільний «есемеска» прийшла. Сергійович аж здригнувся — раніше він і не чув, який телефонний звук Пашці про «есемеску» повідомляє. А звук подвійним боєм дзвону виявився! І одразу подумав Сергійович про те, що дзвін же на землі лежить, серед балок обгорілих та всього, що від церкви підірваної лишилося.
— Ну що, ходімо! — сказав Пашка, прочитавши повідомлення.
У дворі Сергійович помітив, що Пашка комір кожуха свого, який усю зиму стояв і вуха від морозів захищав, на плечі опустив.
«Ну так, — подумав. — Весна вже!»
— Нам, може, почекати доведеться, — озирнувся на Сергійовича Пашка. — Це вони тільки зараз у Каруселіно приїхали.
— Так, а хіба Каруселіно у нашій зоні? В сірій? — здивувався Сергійович.
— Ну, по карті так, а так звичайно, в «денеері» воно, але вони там домовилися якось стосовно маршруту. Може, заплатили! Пошту всі хочуть отримати!
Сергійович подумав тут же, що самому йому ніяка пошта не потрібна. Хіба що газету почитати б! Але ж не виписував він нічого уже років десять! Раніше новини з телевізора брав. А потім зникли новини разом з електрикою. Тепер, здається, і не надто вони йому потрібні, ці новини. Що вони міняють? Хоча газета все одно річ приємна. У руках шурхотить та і відволіктися допомагає...
Вийшли вони на початок колишньої Шевченка, а тепер Леніна. Туди, де дорога з боку Каруселіна у вулицю вливається. Сніг з полів ще не зійшов, а тому, щоб роздивитися ґрунтівку та від поля відрізнити, треба було сильно очі напружити. Та лише зблизька вона вгадувалася тим, що горбатилася трохи і між нею та полями з обох боків канавки колись на випадок дощу покопали. Тепер вони ніби тінь давали, підкреслюючи межі проїзду.
— Думаєш, проїде? — спитав Сергійович, не відриваючи погляду від дороги.
— А що? Мін тут нема, — відповів Пашка.
Сергійович промовчав. Став горизонт вивчати. Там же окопи, бліндажі, укріплення! Тільки звідси неозброєним оком нічого не видно. Горизонт як горизонт!
— Он вона! — зрадів Пашка. Руку вперед простягнув, вказівним пальцем Сергійовичу підказав, куди дивитися.
Придивився Сергійович. Дійсно, рухому цятку побачив під горизонтом. Відстань від Каруселіна до Малої Староградівки невелика, навпростець кілометри зо два, а шляхом — три з половиною. Але дорога така, що їхати обережно треба, повільно, щоб у канавку придорожню не зісковзнути. Та і час такий, що швидко не поїдеш — найбільш безпечно з «похоронною» швидкістю їхати! Хвилин, мабуть, п’ять минуло, перш ніж упевнився Сергійович, щодо них пошта їде. Та не просто пошта, а вантажівка, кузов-фургон якої у жовто-синій колір українського прапора розфарбований. Якось навіть дивно було бачити машину тут, та ще й таку, що їде до них з боку «денеера». Спочатку дивно, а потім ледь радісно, ніби вона мир везла замість пошти. Але хіба мир такою машиною привезеш? Ось танком привезти можна!
— А що, як там посилки тим, кого вже і серед живих немає? — спитав уголос Пашка.
— Назад відправимо, — Сергійович знизав плечима, здивувавшись, що його ворог-приятель таких простих правил поштових не знає.
— Одразу відправимо чи спочатку перевіримо? — повернувся до нього Пашка.
— Не знаю, — мотнув головою Сергійович. — Скажуть, мабуть.
Ось уже і напис над кабіною прочитати можна: «Укрпошта».