— Ладно, скажу. Не вийде вже сюрпризу. Хотів подарувати вам відро з зеленою фарбою. Для паркану! Щоб вам тут веселіше було!
— Ну, це не важливо, — відмахнувся Сергійович. — Я от поки тебе не було, вулицю перейменував! І нові таблички повісив! Не Леніна вона тепер!
— А кого?
— Шевченка.
— Ну, це правильно! — парубок посміхнувся схвально. — Шевченко краще Леніна. Він вірші писав. Я також вірші у дитинстві писав, та вони так собі виходили...
— А про що писав? — поцікавився хазяїн дому.
— Про Машу, дівчину сусідську. Я в неї закоханий був!
— Знаєш що, Петро, — Сергійович на довірливий напівшепіт перейшов. — Давай я тобі покажу щось! Ти такого ніколи не бачив! Хочеш?
Солдат здивувався пропозиції, кивнув з готовністю.
Дістав хазяїн із серванта вже знайому Петрові шкатулку. Поставив її на підлогу. Відкрив.
— Що це? — здивувався Петро.
— Зачекай, зараз ще пару свічок запалю, тоді роздивишся!
Коли у кімнаті світліше стало, нахилився солдат над відкритою шкатулкою, у якій величезного розміру дивні туфлі лежали.
— Бачиш, як переливаються? — Сергійович теж до шкатулки нахилився. — Зі страусиної шкіри. Мені їх губернатор колишній подарував. Він до мене раніше приїздив на вуликах поспати, сили набратися.
— І ви для них спеціально таку велику шкатулку зробили? — Хлопець підняв на хазяїна дому здивований погляд.
— Ну, це не зовсім шкатулка, це туфельниця, — виправив його Сергійович. — Шкатулки — вони зазвичай менші.
— Туфельниця? — повторив Петро. — А хіба є таке слово?
— Попільниця є? Цукорниця є? — питанням на питання відповів пасічник. — Чому ж туфельниці не бути?
— А що, хіба на вуликах спати для здоров’я корисно? — засумнівався солдат уже з іншої причини.
— Ще як! — запевнив його Сергійович. — Я вже не знаю, скільки своїх болячок за допомогою бджілок вилікував! І нерви у мене здорові від того, що влітку часто на вуликах сплю. Бджолине дрижання гарно на нерви діє, омолоджує! Якщо тебе знову сюди до осені пришлють, приходь! Поспиш!
— Прийду! — пообіцяв Петро замислено.
— А скажи, я ось думаю зі своїми бджілками тимчасово звідси виїхати. Ти не знаєш, якою дорогою краще, щоб без проблем? — спитав несподівано хазяїн дому.
— Якою дорогою? — задумався вголос Петро. — Та тією, що менше замінована... Мабуть, через Каруселіно на «денеерівський» блок-пост, потім на «нуль», потім на наш, так і виїдете!
— Так там же ці? — здивувався пораді Сергійович.
— Але ж ви для них свій, «донецький»! У нас через позиції ніяк, а якщо в об’їзд через Світле і Гнутівку, то там також доведеться направо, на Горлівку повертати. Краще через Каруселіно!
Пригадав Сергійович, що і фургон «Укрпошти» через Каруселіно до їх «сірої зони» заїжджав. Значить, діло солдат каже.
Посиділи вони до пів на другу, по чарці настоянки випили. Після цього почав збиратися Петро. Хотів Сергійович його до межі городу провести, але не дав йому гість далі порога вийти. «Не треба, я сам!» — сказав строго, раптом хмикнув і до кишені куртки поліз. Простягнув хазяїну дому блок сірників.
— Я ж не з пустими руками приходив! — сказав і потупцяв до садової хвіртки.
28
Після восьмого березня дні швидше побігли. А до цього тяглися вони, як клей з тюбика тягнеться. Сергійович уже і старі літні чоботи дістав. Побачив, що у правому підошва від носка відійшла. Останні краплі «Моменту» у порожнину, що відклеїлася, видавив, потім на ніс чобота пудову гирю поставив. Рука від гирі заболіла, хоч і скільки він там її проніс? Від кухні до кімнати!
— Старість — не радість! — пробурчав, і тут же невдоволено губи скривив, з власними словами не погоджуючись.
«Сорок дев’ять — це ще не старість! — подумав. — Це для пенсійного фонду я інвалід, а так мені до старості, як до неба!»
І тут же хмикнув, сумніваючись неочікуваному і не дуже-то виправданому приступу оптимізму. «Що це мене з однієї крайнощі в іншу кидає?» — подумав. І списав він свою емоційну «нестійкість» на минуле Восьме березня. Адже весь цей день колишню дружину і доньку згадував. І, мабуть, тому і настрій святковий був, радісний. Він навіть вирішив при зустрічі чи письмово вибачитися. За те, що проти імені доньки виступив.
Рішення таке прийняв він не під тиском совісті, а через радісні спогади. Адже найперше пригадалося йому, де і як на Віталіну увагу звернув. Видали йому у профкомі путівку до санаторію «Ювілейний», що у Слов’янську. Правда, одразу сказали, що легені силікозні там не лікують, але на прийомі місцеві лікарі обов’язково у нього інші хвороби знайдуть, які за профілем санаторію.
І справді знайшли! Процедур прописали ціле море! В основному — грязелікування: грязеві коржі на поперек, рапна ванна, грязевий гідромасаж. Попередили, щоб сам на соляних озерах гряззю не мазався — може серце не витримати. Але ж він не дурень! Він без лікарського наказу нікуди! І от там, у гідролікарні, помітив він, що усі довкола жінки, а чоловіків — не густо. І вони на нього одразу оком накинули — весела там компанія бабська лікувалася.
Вони його після вечері у дворі головного корпусу піджидали. «Мужчина, а як вас звати?» — поцікавилися грайливо. Він їм назвався, а вони давай одна перед одною йому своїми іменами сипати. Маша, Іра, Свєта і — раптом — Віталіна! Він аж рота роззявив. На власницю рідкісного імені подивився. Подивився і зрозумів, що недарма в неї ім’я незвичайне. У неї очі незвичайні були — сіро-зелені, і носик рівненький, і брови стрілочками.
«Ви — мужчина, ви повинні нас шампанським пригощати!» — пожартувала тоді, знайомлячись, одна з жінок. А він що? Він одразу у магазинчик, дві пляшки червоного «Артемівського» приніс, і пішли вони під вечір на солоне озеро купатися і шампанське із пластикових стаканчиків пити. Там, вже у променях сонця, що сідало, роздивився він жінок, які були на санаторному лікуванні, уважніше. І зрозумів, що Віталіна серед них найбільш цікава. У всіх смислах.
Жив він у двомісному номері підвищеної комфортності із сердечником з Херсона. Сердечник на два дні раніше додому поїхав, от і переїхала Віталіна до його кімнати на останні два дні путівки. Вони ліжка зсунули. Дерев’яне «ребро» посередині, звичайно, розділяло їх, але обидві ночі вони разом провели. І ці ночі найкращими у його житті виявилися. Він їй одразу освідчився. А вона тільки спитала: від чого він у санаторії лікується. І дізнавшись, що нічого особливого у нього тут не знайшли, а лише легку стенокардію і щось із суглобами, погодилася на шлюб. Лише прощаючись розпитав він, чим вона у житті займається. Виявилося, що у ЖЕКу диспетчером працює.
Вечір, за яким ніч настане, яка березень навпіл зламає, вже опустився на село, на двір Сергійовича. Буржуйку він зранку протопив, але не стільки заради тепла, скільки заради чаю і сніданку. От і увечері він знову вугілля запалив, лише тепер поверх вугілля гілки, зібрані у саду, дашком поставив. Так круг конфорки швидше нагріється. Дерево, воно, коли горить, жару більше, ніж вугілля, дає. І більше, і швидше.
Вигріб ложкою Сергійович домашньої тушонки з банки, у подарунок у Світлому отриманої. У каструльку кинув. Поставив її на круг. Про запаси свої продуктові задумався — зменшувалися вони. Треба б чи то у Світле знову йти, чи то солдата про допомогу «гуманітарну» просити, чи то просто сидіти і баптистів чекати — може знову приїдуть?
І раптом думки його голосним вибухом знесло. Близьким і потужним. Скло затремтіло, задзвеніло, намагаючись із рам віконних вискочити. Підскочив Сергійович до найближчого вікна. У вухах ще дзвін дзвенить. За вікном — темінь. Долонею до скла торкнувся — тремтить воно. Десь, значить, зовсім поруч шарахнуло!
Вийшов на поріг Сергійович. Роздивився. Нічого не видно. Та і гуркіт вже пройшов. Тільки у вухах шум.
«Вранці подивлюся», — вирішив пасічник. Ну, а що? Що він зараз побачити може? Головне, що не у його двір міна влетіла. І не у сусідський. Інакше б вже і скла у вікнах не було!