Тушонку без апетиту з’їв. Ліг у ліжко, а заснути спочатку не виходило. Тільки посеред ночі здолав його сон.
І вже уві сні почувся йому шум мотора і голоси чоловічі. А потім стукіт у двері. І все голосніше і голосніше, доки не розбудив цей стукіт Сергійовича. Піднявся він, хитаючись, до дверей підійшов.
— Хто там? — спитав хрипко.
— Я це, Пашка!
Як тільки двері відкрив, увірвалися у будинок два мужики кремезні у камуфляжі. Навіть брудні черевики не зняли. А Пашка слідом за ними увійшов, та так у коридорі і залишився. На обличчі — похмурість. Стоїть, губи жує, мовчить.
Сергійович слідом за мужиками до кімнати. А вони сервант відкрили, шафу, один у кухню вскочив.
— Що шукаєте? — спитав Сергійович, просинаючись повністю і відчуваючи, що ось-ось охопить його злість і роздратування через неясність ситуації.
Один із мужиків повернувся у коридор, узяв черевики Сергійовича до рук, підошви вивчав. Потім вийшов з ними на поріг, двері відчиненими лишив. Навпочіпки сів і став черевики хазяїна у грязюку біля порога підошвами мазати. Потім із ними ж у руках повернувся до кімнати.
— Папір білий є? — спитав, дивлячись на хазяїна дому зневажливо.
— Нема, — пробурчав Сергійович.
Мужик до відкритої шафи зазирнув, туди, де на полицях наволочки та білизна лежала. Витягнув звідти наволочку. Розгорнув, на підлогу кинув, а потім поставив на неї брудні відбитки черевиків. Другий навпочіпки сів, у сліди черевиків втупився, ліхтариком собі присвічуючи.
— Ні, — сказав. — Не його!
— Так а що там? — знову спитав Сергійович, відчув, що незрозуміла небезпека щойно його минула.
— Вдягайся! — глянув на Сергійовича перший. — Підеш з нами, допоможеш!
Перед будинком чорна іномарка стояла. Обидва мужики сіли в неї: один за кермо, другий — поруч.
Пасажир, відкривши вікно, крикнув: «Давайте, ідіть туди!», і поїхала машина убік церкви.
Хлюпотіла під ногами грязюка. Пашка йшов перший, а Сергійович слідом.
— То що трапилося? — знову запитав Сергійович.
— Вовку-снайпера розірвало, — відповів Пашка, не озираючись.
— Якого Вовку?
— Ну, Владлена, того, з Омська. Це у нього позивний — Владлен, а так він Вовка.
— А-а, — протягнув Сергійович. — Що, прямо по ньому попали?
— Ні, позицію його замінували. Видно, раніше. Він тільки вчора увечері влігся, а міна прямо під ним вибухнула.
Хвилин за п’ять зупинилися вони біля машин, біля хвіртки, що у двір до Крупіних вела. «Камуфляжні» мужики у дворі стояли. Один мішки чорні для сміття із рулончика розмотував і відривав.
— Це тобі, — простягнув він один напарнику. — Це тобі! А це тобі! Ідіть, збирайте!
Пашка узяв мішок і за будинок подибав. Сергійович мішок покрутив у руках.
— Щось замалий! — сказав невдоволено.
— Іди-іди, наповниш — другий дамо!
На місці снайперської позиції тепер воронка була глибиною не менше метра. І земля довкола вся посічена, порубана, грудки її то тут, то там розкидані.
Озирнувся Сергійович навсібіч. Побачив ближче до саду черевик із ногою по щиколотку, з білою кісткою, яка з м’яса червоного визирала. Занудило його. Відвернувся. Інстинктивно у протилежний бік пішов, до поля. Зупинився кроках у двадцяти, під ноги подивився. Земля чорна, масна, а із землі трава лізе, але ще слабенька, тонка, не здатна своєю зеленню всю чорноту сховати.
Ще два кроки зробив. Погляд на вусі людському спинився. Вухо лежало до неба відкритим. Край його кров’ю пофарбований. Глянув Сергійович на руки, на чисті долоні і пальці. Брати чистими руками шматок людини не хотілося. Озирнувся, ніби перевіряючи: чи не слідять за ним. Пашка і другий у камуфляжі по городу ходили, той, що за кермом був, у дворі залишився. Присів Сергійович навпочіпки. Узяв у руку грудку землі, розім’яв її. Брудними пальцями ухватив вухо і до мішка вкинув.
— Ей, закінчуємо! — долинуло з боку двору.
Для годиться і для видимості кинув Сергійович у мішок кілька грудок землі. А то з одним вухом мішок все одно пустим здавався.
Повернувся у двір. У Пашки і другого мужика мішки повні, синьою стрічкою зав’язані.
— Досить! — проговорив той, що за кермом був, провівши байдужим поглядом по двом повним мішкам і одному напівпустому. — Вантажте!
Віднесли вони мішки до машини, опустили до багажника. Ті, що у камуфляжі, на свої місця усілися. І Пашка несподівано на заднє сидіння поліз.
— Поїхали з нами! — запропонував Сергійовичу.
— Куди? — здивувався той.
— У Каруселіно. До магазину там сходимо!
— Ні, не поїду, — пробурчав Сергійович. — Справи є.
— Тобі щось купити? — запитав ворог-приятель цілком привітно.
— Хліба пару батонів, може макаронів яких, крупи кілограм...
— Я багато не візьму, мені вертати пішки! — попередив Пашка і закрив дверцята.
Доїхала машина до церкви і перед нею направо звернула.
Рушив Сергійович до будинку. У голові тиша панувала, але коли він вирішив перевірити: чи тиша це, яка і зовні, зрозумів, що ні. Зовні тиша була голосніша. Військова була тиша зовні, і у ній, якщо навіть не дуже прислухатися, далека канонада звучала, щось ухало і бахкало, але далеко. Десь за Світлим. Далеко за Світлим.
29
У той самий день, тільки пізно увечері, коли будильник уже накручений був, а дві свічки церковні у баночках ще горіли, прийшов до Сергійовича Пашка. Сергійович, коли двері відкрив, злякався спочатку — на Пашці замість звичного кожуха незграбно сиділа червона куртка більшого, ніж треба, розміру.
— Що це ти нап’яв? — здивувався пасічник, погляд його, правда, тут же з куртки на сумку господарчу у руці гостя опустився, з якої два батони виглядало.
— Та гуманітарку хлопцям привезли, а вони поділилися! У мене ж на весну тільки стара шкірянка і пальто. А їм цілу вантажівку барахла з Кубані пригнали. Їм стільки і не треба! А куртка гарна, схоже, що для священиків! Подивися, на спині білий хрест!
Пашка розвернувся, щоб Сергійович хрест на червоній спині зацінити зміг.
— Ну так, бачу! Роззувайся! — хазяїн дому кивнув з розумінням. — Перекусимо чогось!
— Це б добре, — підтакнув Пашка. — А то я прямо з дороги до себе заскочив, та одразу сюди!
Із сумки витягнув Сергійович два кіло макаронів, пшона пакет і два батони.
Знайшовши для усього у кухонній тумбі місце, зупинив погляд на останніх двох яйцях із тих, що він у Світлому на мед виміняв. Макаронів також лишалося трохи, може, якраз на двох і вистачить. Повернувся до кімнати, поверх вугілля, що горіло, гілки дашком склав. Воду у каструлі поставив. Щоб веселіше і світліше було, ще дві свічки церковні запалив.
— Знаєш, Пашка, — подивився на свого гостя уважно. — Завтра чи післязавтра поїду я звідси. З бджолами. До серпня, мабуть.
Мовчанка зависла після його слів.
— Куди, у Вінницю? — після двохвилинної похмурої мовчанки очнувся Пашка.
— Ні, ближче. Туди, де не стріляють. Бджіл випустити.
— А чому ж ти останні три роки тут їх випускав? Не вивозив?
— Таж чекав, доки війна скінчиться. А тепер набридло чекати. Та й мед щоріч гірший з цих полів...
— І що, я один тут залишуся?
— Ну чого один, у тебе там друзі, у Каруселіно!
— Та був один, та і того у нас у селі вбило... А решта там бидлуваті, то «привіт, братан», то нахер посилають! Давай Вовку пом’янемо. Той, що Владлен. Є в тебе що?
Мовчки приніс Сергійович медової настоянки. На стіл разом із чарками поставив. У каструлю на буржуйці макарони висипав.
— Ну, давай! Хай земля йому пухом, — підняв свою чарку Пашка.
— Хай, — погодився Сергійович і відпив половину.
— Я тобі ключа лишу, — заговорив хазяїн дому після ритуальної паузи. — Будеш приглядати?
— А що тут приглядати? — Пашка озирнувся навсібіч. — У тебе ж і вкрасти нема чого, особливо як на своїх «жигулях» поїдеш!