Три светри, дві пари штанів, чоботи резинові, оберемок шкарпеток — від шерстяних до літніх, шарф, брезентова рибацька куртка — не така тепла, як китайська, але водонепроникна. Все це легко до великої сумки умістилося. Але найперше він на дно сумки дві книжки з серванта поклав: Миколу Островського з доларами і «Війну та мир» з гривнями.
Завів машину. Поки мотор після довгого простою оживав, із залізної бочки через трубку хазяїн три каністри наповнив. Коли «четвірку» з сараю-гаража вигнав, з неба дощ закапав. Глянув Сергійович на небо, а дощ йому прямо в очі відкриті. І здалося йому, що дощ солоний. Адже і на губи краплі попали, і на язика. Ніби це сльози небесні, а не дощ. Ніби це небо за нього, за Сергійовича, плаче. Бо і небо не знає: чи повернеться він сюди? І якщо повернеться, то коли? І якщо повернеться, то чи застане все таким, яким покидає?
Під шум крапель оглянув Сергійович рідні стіни, дерева, паркани, оглянув свій маленький світ, у якому досі переживав свої негаразди і проблеми, переживав їх день за днем, ніч за ніччю. Все це — і дерева, і хвіртки, і двері, і вікна — захищало його раніше, як фортеця, як бронежилет. А він же думав, що навпаки, що це він захищає свій дім, свій двір, свій світ. Ні, помилявся. Тільки тепер, коли їхати треба, зрозумів він це.
Заглушив мотор — досить йому грітися. Ще треба причеп, що під стіною у гаражі вертикально стоїть, опустити і до машини приладнати. Потім вулики до дороги підготувати, льотки закрити, щоб бджоли на ходу не розлетілися. Один за одним перенести їх на причеп. Плівкою від дощу захистити і стяжними ремінцями підтягнути, закріпити. А ще важливо не забути десяток-другий банок з медом. Мед це ж також гроші, може, мед навіть більше спільного з грошима має, ніж ковбаса чи одяг. І ковбаса, й одяг різними за ціною бувають, а мед, незалежно від того: гречаний він чи з різнотрав’я, свою ціну твердо тримає. Як долар.
Дощик не припинявся, але крапав він ненав’язливо, спокійно. І для дороги з бджолами було це добре. У спеку довелося б йому вночі їхати — адже бджоли від потрясінь нервують і тоді у вуликах температура підвищується. А якщо надто високо підвищується, то і запаряться вони до смерті. Особливо якщо і на вулиці жарко. А тут сама температура не більше десяти, і дощик, хоч і теплий, але все одно охолоджуючий. Загалом, складається все так, як для догори потрібно.
Біля будинку Пашки зупинив Сергійович машину. Ключ від своїх дверей заніс ворогу-приятелю. Але Пашка змусив гостя чаю з ним перед дорогою випити. Умовляв і чарку за безпечну дорогу підняти. Але Сергійович відмовився. Насамкінець умовив Пашка Сергійовича довезти його до початку своєї вулиці, до повороту на Каруселіно. Щоб провести його по-людськи. Куртку свою червону з білим хрестом на спині вдягнув. Правда, коли доїхали до повороту, вирішив Пашка, що він ще трохи далі з Сергійовичем проїде. Розлучитися ніяк не міг. Вниз до злому землі їхав Сергійович акуратно, все назад на причеп оглядаючись.
— Бензином запасся? — понюхавши повітря у салоні, спитав Пашка.
— Ага, — кивнув водій.
Перед підйомом зупинив Сергійович машину.
— Вилазь! Тобі ж по грязюці вертатися! — сказав Пашці.
Пашка зітхнув, подивився на дощове небо. Вийшов з машини неохоче. Сергійович теж вийшов. Зупинився перед Пашкою.
— Ти її пофарбуй або забрудни! — кивнув він на куртку. — А то точно підстрелять! Ти ж зараз єдина яскрава пляма по всіх усюдах!
Пашка подивився на свою куртку. Губи незадоволено стиснуті. Видно було, що подобається вона йому.
— Ну давай! — простягнув Сергійович руку.
У Пашки сльози на очах. Він спочатку праву руку підняв на зустріч руці Сергійовича. Ліва тут сама піднялася. І обнялися вони по-чоловічому, жорстко. Притислися один до одного і враз обійми послабили.
— Ти там тримайся, — Сергійович кивнув на село, яке тепер ніби зверху вниз на них своїми садами і городами дивилося. — У мене в кухні на підвіконні меду трилітровка. Тобі залишив. Ну, все! — суворо видихнув він і, не сказавши більше ні слова, сів за кермо «четвірки», і поїхала машина повільно брудною, мокрою ґрунтівкою, чвакаючи колесами. Потягла причеп з шістьма вуликами, мокрою плівкою від дощу покритими.
У дзеркалі заднього виду віддалявся білий хрест на червоній куртці Пашки. Ішов Пашка додому, схиливши голову чи то від туги самоти, що починалася, чи то акуратно вибираючи серед грязюки місце для кожного нового кроку.
32
Каруселіно лишилося позаду. Чи то живе, чи то мертве. Двори ніби пусті, але на одному білизна випрана на вітрі полощеться.
Їхав Сергійович краєм села повільно, щоб бджіл на причепі не турбувати. Двірники по склу краплі дощу розмазують, скриплять, заколисують. Він позіхнув під їх музику, як раптом із-за старої автобусної зупинки на дорогу чоловік у камуфляжі вийшов і навів на машину, що наближалася, автомат.
Сергійович на гальма натиснув. До чоловіка ще метрів двадцять. Одразу сонливість вивітрилася. «Почалося», — подумав сумно і став чекати, коли камуфляжний до нього підійде. А той жестом руки наказав ближче під’їхати. Виконав Сергійович наказ. Відкрутив вниз скло дверцят.
— Звідки? Куди? — спитав чоловік з автоматом.
— З Малої Староградівки. Бджіл вивожу, — Сергійович кивнув на причеп.
— А все решту вже вивіз? — камуфляжник посміхнувся.
— А нащо вивозити? Я потім назад, я ж тут живу. Може паспорт показати?
— Та знаю я тебе, нащо показувати? — махнув рукою мужик. — Просто поговорити нема з ким, — пожалівся він.
Осмілів Сергійович.
— А не підкажеш, як мені тепер краще на Зайцево? — спитав.
— Їдь у напрямку Углегорська, але перед городом повернеш. Далі повз шахти і прямо, а там спитаєш! Тут із села один якраз вчора туди за пенсією поїхав! Якби ти знав, міг би у хвіст до нього пристроїтися.
«Якби я знав? — думав Сергійович, віддаляючись від Каруселіна вже по асфальтовій дорозі. — Звідкіля ж тут знати? Я, може, позавчора ще не знав, що сьогодні поїду! А сьогодні не знаю, де завтра буду...»
Годину по тому виїхав він з-під дощу. Небо над головою посвітліло. Попереду терикони шахт намалювалися. Зупинив Сергійович машину. Підійшов до причепа. Вухо до вулика приклав. Стінка вулика тепла, тремтить від бджолиного гулу. Задумався Сергійович. Два дні бджолам у дорозі важко буде. Треба поспішити. Але ж швидко їхати також не можна. Та й асфальт хріновий. Три роки не латали.
Далі все-таки ледь швидше поїхав. Праворуч вздовж дороги безкінечні руїни якогось заводу потягнулися. Чи то сам зруйнувався, чи то від нинішньої війни йому дісталося. Ліворуч — іржаві остови теплиць.
«Ні, це не війна, — зрозумів Сергійович. — Це ще до війни похерили!»
Незабаром розруха придорожня закінчилася і ліворуч побачив пасічник церкву з білої цегли з синіми куполами. А за нею — озеро. На березі — чоловік з вудочкою. Озирнувся рибак на зелену «четвірку» з причепом, коли повз вона проїздила, і знову на поплавок свій погляд повернув.
Дивне відчуття виникло у Сергійовича: ніби він усередині кіно їде. Тобто все довкола нього не справжнє і раніше зняте, як хроніка, один він тут живий і не на плівці. Похитав головою, дурне відчуття відганяючи. І раптом інша думка, ще гірша за ту, попередню, вколола його боляче. Думка про те, що будильник він у будинку залишив. Вчора увечері завів і залишив. Значить, сьогодні-завтра він затихне. І не буде у будинку більше живого часу, поки не повернеться хазяїн, поки знову його не заведе.
А може, Пашка його заведе? Ні, сам він до цього не додумається! Йому головне — у календарі дні минулі викреслювати, йому годинник пофігу! А якщо йому подзвонити? Попросити? Але ж це щодня заводити треба! Ні, не буде він заради будильника до нього додому ходити! Навіть якщо пообіцяє! Звичайно, нерозумно це — так про час турбуватися! Час він там роль грає, де є кому за ним слідкувати і від нього залежати. А якщо таких не лишається, то і час завмирає, зникає.
Ще одна церква, цього разу з червоної цегли, проїхала повз швидко і залишилася позаду. А попереду нова парочка териконів, один із них із зрізаною верхівкою. Пригадав він, як у клітях шахти спускався, як про небезпеку і безглуздість своєї роботи думав. Адже інспекції проводити з безпеки праці треба було постійно, а яка у шахтах безпека праці? Ніяка! Але на кожному шахтоуправлінні годували, поїли, як гостя, як брата, прощалися, як з родичем дорогим. То ж кожна командировка два смаки мала: гіркий і солодкий.