Всі один одного дурили й обнімали один одного. Дурили ніби вимушено, обнімали по хмільній доброті, а в очі зазирали при цьому із питанням, а іноді з явною загрозою. Ніби казали: «Ну ти ж нас не підставиш?»
Час збігав, дорога ледь то ліворуч, то праворуч відходила. П’ятиповерхівки то там, то там мелькали. Будинки приватні за сірими парканами ховалися. Іноді раптом будівля без вікон чи згарище на місці будинку. Але ж не роздивлявся на ходу всяку руїну, від керма відволікаючись. Краєм ока помітив, ну і хай. І машин тепер тут на дорозі вистачає! Правда, машини всі бідні, як у нього. Іномарок блискучих, які до війни літали, підрізаючи всіх і кожного, не видно.
Сутеніло, коли машини, які їхали попереду, засвітилися стоп-фарами, пригальмували. Він теж на педаль гальм натиснув. Ще метрів сто проїхав і побачив, що попереду пірамідки бетонні жовтим пофарбовані, смугу звужують. Тому і їдуть далі всі дуже обережно, нема бажання об пірамідки подряпатися. Їхав і він обережно, може зі швидкістю пішохода, що поспішає, уважно під колеса дивлячись. Краєм ока помітив чоловіків у камуфляжі з автоматами. І один із них уважно на його «четвірку» і на причеп з вуликами подивився, після чого «говорилку» рації до рота підніс.
Не сподобалося це Сергійовичу, затримав він погляд у дзеркалі заднього виду на озброєній автоматами компанії. Здалося, що вслід його машині дивляться. Неприємні передчуття виправдалися хвилин за десять, коли ще один камуфляжних з автоматом на грудях жестом руки дав наказ Сергійовичу з’їжджати у відокремлену угору бетонними блоками кишеню. Потім підійшов, дверцята сам відкрив і до салону заглянув.
— Куди ідемо? — спитав сухо.
Втома від дороги і страх не давали Сергійовичу швидко зосередитися.
— Бджіл везу, — заговорив він невпевнено.
— Куди везеш?
— На Україну.
— А нащо там твої бджоли? — чоловік озирнувся на причіп. — Там що, своїх нема?
— Я з сірої зони, з Малої Староградівки, — почав нарешті Сергійович чіткіше пояснювати. — Стріляють у нас. Якщо я бджіл вдома випущу, вони через стрільбу можуть полетіти. Втрачу я їх...
— А! — посміхнувся камуфляжних, ніби щось дійсно нове дізнався. — Значить, бджоли вибухів бояться? Цікаво! А документи у тебе є?
— Є! — Сергійович поліз до внутрішньої кишені куртки.
— Ні, мені не треба! Я ж бачу, що ти наш. Це там «украм» покажеш! Хоча з бджолами можуть і не пропустити. У тебе на бджіл документи є?
Сергійович розгубився.
— Ні, а що, треба?
Мужик знизав плечима.
— Цигарочки не буде?
— Не палю.
— Ну їдь. Може ще сьогодні встигнеш! — миролюбно завершив бесіду чоловік з автоматом.
З полегшенням Сергійович завів мотор і повернувся до звуженої бетонними пірамідками «колію». Скоро пірамідки закінчилися, а через кілометр-півтора увіткнувся він у чергу машин. Поряд з машинами стояли люди, де по двоє, де по п’ятеро. Зазирали вперед, розмовляли.
— Це що, черга на виїзд? — спитав він, як підійшов до водія «Таврії», яка попереду стояла. Той повернувся, палив біля машини.
— Так, ця на виїзд, а потім друга на в’їзд.
Пояснив йому чоловік усі деталі стояння у черзі, пояснив, як проходять перевірку документів і митницю. І про пільгову чергу розказав.
— А інвалідів другої групи до пільгової пускають? — Очі Сергійовича загорілися.
— Мабуть, — замислено видихнув той. — Усяких інвалідів пускають. Спробуй!
Повернувся Сергійович за кермо, об’їхав чергу і метрів за триста пристав до іншої, коротшої, пільгової.
— Що за товар веземо? — спитали «денеерівські» митники, два кругловидих хлопці з червоними чи то від горілки, чи то від недосипу очима.
— Товарів нема. Бджіл везу.
— А окрім бджіл там у вуликах у тебе точно нічого? — один хитро примружився.
— Можете подивитися!
— А ми і подивимося! — твердо сказав той, що примружився, і відійшли вони до причепа.
— То що, ремені знімати? — уїдливо спитав втомлений дорогою Сергійович. — Чи вухо притулите?
Один дійсно приклав вухо до вулика, прислухався.
— Гудуть, сволота! — сказав і озирнувся на напарника.
— Ти кожен послухай! Може, там у трьох бджоли, а у трьох контрабанда?
Обійшов перший всі шість вуликів, до кожного прислухався. На тому і залишили Сергійовича у спокої. Паспортний контроль тривав хвилин десять. Забрав його паспорт сидячий за віконечком чоловік у камуфляжі, став з нього у комп’ютер щось переписувати. Потім пішов з паспортом у руках, довелося Сергійовичу кілька хвилин понервувати. Проте даремно він нервував — повернули його паспорт. І не можна сказати, що особливо вороже чи навпаки — привітно. Просто опустила рука у камуфляжі паспорт Сергійовича на робоче підвіконня віконечка. І вже не дивився на нього служивий, а дивився на тих, хто за Сергійовичем у черзі стояв. Українські солдати на нульовому блокпосту перезирнулися, як причеп із вуликами побачили.
— Що це ви всі бджіл вивозите? — спитав один Сергійовича.
— Чому всі? — здивувався той. — Я один вивожу!
— Ви у нас сьогодні п’ятий з бджолами! — сказав солдат. — Тільки в інших вуликів більше було!
— Ну, може, вони здорові, а я — інвалід другої групи! — відповів Сергійович. — Силікоз у мене, шахтарський кашель, — і він натужився, закашляв старанно, хоча кашель був не дуже переконливий, йому навіть самому стало за свій кашель незручно.
— Добре, знаю я, що таке силікоз! Сам із Каютова! Пропуск давайте!
Слово «пропуск» пропустив Сергійович повз вуха тому, що пригадалося миттєво, що проїздив Каютово дорогою. І назва йому сподобалася, і терикон він десь там бачив, і вежу шахтового стовбура поруч.
— Пропуск! — повторив солдат.
Цього разу Сергійович солдата почув і занервував. Від нервів закашлявся він сильніше і тут вже у кашлі його силікоз зазвучав, ніби хотів самому Сергійовичу довести свою присутність.
— Я ж не там живу, — перечекавши приступ кашлю задріботів Сергійович. — Я ж із сірої зони. Мала Староградівка, біля Каруселіна.
Солдат подивився на пасічника сумніваючись. Перевів погляд на напарника. Простягнув йому паспорт. Той погортав документ, знайшов печатку з пропискою. Рацію до рота підніс.
— Ваня, перевір Малу Староградівку Донецької! — сказав він у чорну мильницю рації. І тут же подивився на пасічника. — А чому ви через ОРДЛО заїжджаєте?
— Так ваш же мені Петро порадив! Сказав, що безпечніше!
— Ну так, безпечніше! — хмикнув перший солдат.
— Який ще «наш Петро»? — зацікавився раптом другий.
— Ну з вашої армії, з української, він до мене через поле у гості ходить!
— А прізвище його як?
— Не знаю, з Хмельницького він...
— Він що, сам до вас у сіру зону ходить?
— Так, сам. Ще телефон мій носив до себе заряджати і свій номер залишив.
Суворий солдат забрав у Сергійовича мобільник і пішов, забравши з собою і паспорт пасічника. Другий солдат наказав заїхати у бетонний карман, щоб звільнити місце для наступної машини.
Настрій Сергійовича зіпсувався. А у голові ніби потемніло, і тільки у цей момент зрозумів він і відчув, що настав вечір, глибокий вечір. Маленькі вікна дивного військового автофургона світилися жовтуватим світлом. Сам майданчик блокпоста був освітлений фарами машин, що стояли у черзі, і порахувати ці машини було неможливо: їх освітлена фарами низка змієм вилася у далечінь, ту далечінь, з якої і він сам приїхав.
Сергійович підійшов до бджіл. Приклав вухо до найближчого вулика. Гудіння бджіл здалося йому втомленим, приреченим. Нервово озирнувся він у той бік, куди пішов військовий, і побачив його. Ішов той до нього втомленим, не твердим кроком. Підійшовши протягнув паспорт з мобільником.