— Може вам і голову вимити? — запропонувала, коли він вже сів у крісло.
— Не треба, — відповів Сергійович.
— А яку зачіску бажаєте?
— Якомога коротше, щоб не розчісуватися.
Дівчина обрала насадку для машинки, і хвилин за вісім у великому дзеркалі навпроти Сергійович побачив свій оновлений образ, у якому майже все тепер його влаштовувало, окрім неоднорідної щетини на вилицях і підборідді.
— Вас поголити? — здогадалася юна перукарка.
Клієнт кивнув.
Надвір вийшов Сергійович ніби аж молодший. І приємний щем на щоках від одеколону, і потилиця, де дівчина також бритвою пройшлася, а потім побризкала із зеленої пляшечки, також приємно пощемлювала. Сергійовичу було аж якось незручно, що за все це, і за стрижку, і за гоління лише тридцять гривень віддав!
Сів у машину, завів мотор і спіймав себе на думці, що неправильно воно якось — лише до передмістя заїхати! Вирішив проїхатися вулицями, ознайомитися з райцентром.
Повернувся на головну дорогу. Проїхав повз дерев’яну із золотими куполами церкву. Минув банк. Супермаркет зі смішною назвою «Вакула» мимовільно помітив. Так і дістався до протилежного краю містечка. Потім розвернувся та й назад.
Не минуло і години, як він сидів у домі Галі за столом, накритим скатертиною, сидів чистий і з вимитою головою. На скатертині лежав ключ від дому. Ключ, котрий Галя йому так легко передала, ніби він був її чоловіком.
Передала і попросила зачекати, поки вона повернеться з роботи. Пообіцяла нашвидкуруч приготувати вечерю. Руки Галя мала і справді швидкі, але ж на те вона і господиня. Все в неї смачно і швидко ладналося, все, окрім борщу, на котрий вона не шкодувала часу, бо правильний борщ швидко не звариш.
Так вже щоразу ставалося, що перебуваючи в її домі, не міг він про неї не думати. І думати завжди було про що. Давала вона прості і зрозумілі приводи для думок. Адже жінка завжди дасть більше причин для роздумів, ніж чоловік.
«Ну так, гарна вона баба, — міркував Сергійович. — І готує добре. І жити їй самій в такому домі неправильно. Без мужика все одно, що без ладу! Та вже занадто вона проста. І звати просто — Галя. І життя з нею, мабуть, було б надто простим».
Ці думки самі якось викликали з пам’яті Сергійовича інше обличчя — його колишньої дружини Віталіни. Пригадалися її наряди, її красиві «вінницькі» претензії. І до нього, і до його рідного села, і до власне життя з ним. Все, що дратувало його колись у дружині, пригадалося раптом, як пригадуються дитячі пустощі, котрі з роками викликають у батьків посмішку ностальгії.
Він зітхнув. Скерував свої думки на телевізор. Знайшов безкінечний детективний серіал, стежив за гонитвою і стріляниною героїв. У голові виникло відчуття ладу і спокою. Він втихомирився. Так під скрегіт гальм та стрілянину Галю і дочекався.
Ні до вечері, ні під час, вона жодного разу не виказала своє бажання, що узвичаїлося вже в думках Сергійовича. Він навіть здивувався. Його нова зачіска Галі сподобалася. Гладила їжачок чорного волосся долонею, гладила і посміхалася, поки він, втомившись від цього, не зупинив її. А потім питалася Галя, як йому райцентр, чи сподобався. Чи бачив він пам’ятник підкові? Чи заходив до крамниць?
Сергійович похвалив Веселе, щоб зробити їй приємність. І додав, що «люди там хороші», маючи на увазі не населення на загал, а привітну молоду перукарку.
— Так, люди в нас хороші! І там, і тут теж нічого. Від нас до них на завод «Продмаш» чоловік зо тридцять на роботу їздить. А може вже і більше! Розширяються вони.
Хвилин зо п’ять вона нахвалювала райцентр, не минаючи і свого села. І замовкла тільки тоді, коли Сергійович встав з-за столу, даючи знати, що вже йтиме. Мабуть, вона думала, що він лишиться до ранку. Якось само по собі, імовірно, думалося їй, що чоловік, який помився в домі жінки, лишається у тієї жінки ночувати.
Але Сергійович подякував її і за гарячу воду, і за вечерю. Попрощався тепло, майже як рідня. Сказав: «До зустрічі!», вийшов на поріг дому.
За хвірткою, під парканом стояла його зелена «четвірка». Вечірні сутінки «обнулили» її колір. Тепер машина була просто темна і де-не-де виблискувала матово, відбиваючи світло майже повного місяця.
Десь поряд на вулиці було голосно чути розмову. Два мужика сперечалися про футбол. Сергійович вловив з їх розмови слово «Динамо». Торкнувся рукою волосся, перевіряючи, чи нема кепки із логотипом футбольного клубу «Шахтар». Перевіряв і сам з себе подумки сміявся, адже гарно пам’ятав, що пожбурив її до намету.
Виїхав до магазину «У Надії», і тут враз у світлі фар постала перед машиною постать з піднятою рукою. Вдарив по гальмах. Машина ніби спіткнулася, сам забився грудьми об кермо. Вийшов з машини, злий. Готовий вже був ідіота, що кидався під машину, обкласти матюками. Винуватець зіпсованого настрою Сергійовича зростом був нижчий від пасічника. Він ледь тримався на ногах.
— Підкинь до Веселого, братуха! — просив він.
— До траси можу, — злість Сергійовича змінилася на жалість. На п’яних злитися — марна справа.
— Там ніхто мене не підбере.
— А хто мені за бензин заплатить?
— За бензин? — перепитав п’яничка. — А що, ти не маєш грошей? Ти ж «донецький»!
Сергійович отетерів (був ошелешений).
— Ну сідай, — сказав він після півхвилинних роздумів. — Відвезу!
Та чоловік того не помітив. Підійшов до машини, гепнувся на пасажирське сидіння.
— А хто тобі сказав, що я «донецький»? — запитав він, коли виїхали за село, минули і церкву, і кладовище.
— Та всі знають, — пасажир знизав плечима. — Ти ж як милом змазаний! Он Клим до Гальки з магазину рік клинці підбивав, і все марно, а ти як тільки з’явився на донецьких номерах — все, вона твоя!.. Там у вас тепер вже за бабами не побігаєш!
Пасажир позіхнув.
— То що, — спитав Сергійович. — Якщо я звідти, значить херовий?
— А хто тебе знає, — пасажир махнув рукою.
— А якщо херовий, то чому ж вирішив тебе до Веселого підвезти, хоч мені туди й не треба? — знову голос Сергійовича став сталевим.
— А я що? Я не сказав, що ти — херовий. Я сказав, що ти — «донецький»...
Пасажир позіхнув і впустив голову на плече. Задрімав.
Виїхали на дорогу, повернули до Веселого. Тут вже машин стало більше. Фари зустрічних фур сліпили очі. На в’їзді, коли п’ятиповерхівка, де він сьогодні підстригався, вікнами праворуч засвітилася, зупинив Сергійович машину. Розбудив пасажира.
— Приїхали! — сказав.
Той підняв голову, втелющився у лобове скло, повернувся до водія.
— А ти можеш трохи далі, супермаркет «Вакула» знаєш?
Посміхнувся Сергійович. Подумав, що навмисно не придумаєш: спочатку за порадою Галі сюди підстригтися приїхав, а увечері сюди ж вже місцевого п’яничку привіз, ніби як таксистом працювати почав. Довіз пасажира до супермаркету. Той на прощання здивував бджоляра — дав десять гривень на бензин.
— Як звати тебе? — запитав Сергійович чоловіка, який виходив з машини.
— Льоха, — той повернувся і водій уважніше роздивився його обличчя. Звичайне обличчя. Видно, що вранці голився.
— Льоха, я не з Донецька! Я з сірої зони. Розумієш? Я все життя на шахтах працював, нікого не вбив і нічого не вкрав!
— А хіба що? — Льоха знизав плечима. — Я ж нічого... це вони, — він кивнув собі за спину. — Це вони говорять... Та і по телевізору теж...
Повертав не поспішаючи. Думав про Галю, про село, про її односельців, котрі, як тепер стало ясно, засуджують його, його і її.
Знову засліплювало очі фарами зустрічних машин. А він боявся минути свій поворот на польову ґрунтівку. Все нахилявся до керма та вдивлявся вперед.
39
Минув ще один літній тиждень. І умістив він у собі дзвін бджолиних крил, багато сонця, три зустрічі з Галею і її борщ, зварений незважаючи на брак часу, розімлілий на малому вогні, з великими білими квасолинами, котрі спочатку розходилися шкіркою на зубах, а потому танули на язиці. Вечеря складалася з самого борщу, але звичайно, до борщу, як годиться, вона подала чорний житній хліб, горілку і часник.