Дістав Сергійович мобільник. Час подивився — початок першої. Набрав номер Галини.
— Не може бути! — почув знайомий сонний голос. — А я вже сплю...
— Галя, можна, я під’їду? Дуже треба! — попросив він.
— Так, звичайно. Приїзди! Я чаю зроблю!
Сів за кермо. Машина завелася легко і слухняно. Ніби і не ображалася на те, що стороння людина зігнала на ній всю свою злобу, увесь свій біль і ненависть.
42
Коли Сергійович до сільського кладовища під’їздив і вже обриси церкви на тлі темного неба бачив, вискочила йому назустріч із сиреною і мигалкою «швидка допомога». Встиг Сергійович до узбіччя притиснутися, пропускаючи машину, і здалося йому, що у кабіні «швидкої» поруч із водієм Михайлович сидів.
«Оце на тобі, — здивувався. — Чого це він у лікарню?»
«Четвірку» під парканом Галі зупинив. Вийшов, задумано на вуличний ліхтар глянув. Хвіртка надто голосно скрипнула, відкриваючись. Притримав її Сергійович, за собою акуратно прикрив. Все-таки ніч! А за годину вона знову скрипнула, коли вийшли вони обоє з двору на вулицю. Очі у Галини мокрі, сльози щоками течуть.
— Ну як же ти тепер? З такою машиною? — прошепотіла вона гірко.
— Він і вулики намагався порубати, але сил не вистачило! — видихнув пасічник.
— Біда-а, — протягнула Галина. — Ми з ним ще наплачемося! Він же і бухгалтеру сільради у двір гранату тиждень тому кинув. Добре, що не вибухнула! У нього борг за воду! Величезний!.. А як вип’є, кричить, що йому всі винні, а не він!
— Так а мені що робити? — знову повторив своє питання Сергійович.
Він двічі вже питав поради в Галі. У домі, за чаєм. А вона тільки знизувала плечима і дивилася на нього печально, як на рідного покійника.
— Краще поїхати тобі, хоча б на якийсь час, — нарешті сказала. — Може, заарештують його, посадять... Тоді я тобі одразу подзвоню. Ти тільки недалеко, під Мелітополем є місця красиві, із санаторіями і річкою...
Сергійович перевів замислений погляд з Галини на лампу вуличного ліхтаря, що кидав конус світла на дорогу і частину Галиного паркану з хвірткою. Цей же ліхтар гарно освітлював побиту машину і від її вигляду проймав Сергійовича сором і біль. І ще образа тиснула на нього і зсередини, і ніби згори, з неба. Змушувала згорбитися. Він заздалегідь боявся поглядів у свій бік від інших водіїв. Заздалегідь боявся «даїшників», просто перехожих, які могли, побачивши його «четвірку» без скла, підняти камінь з дороги та й кинути йому і його машині навздогін.
«До світанку години три, та і у перші пару годин після світанку машин на дорозі мало, — думав він. — Треба поспішати, треба швидше їхати!»
До вуликів під’їхав він, слухаючи через розбите скло торохкотіння Галиного моторолера, що їхав позаду. Разом вони поставили на колеса причеп. Сергійович у вуликах льотки позакривав, а потім поставили вони з Галею їх на причеп стінка до стінки. Стягнули ременями. Решту пожитків у багажний відсік склали.
— Ти потім подивися тут, — попросив Галю пасічник. — Якщо щось залишив — забери і збережи! Я ж повернуся?
— Повернешся, повернешся! — заспокоїла його Галина.
І тільки почувши її запевнення, зрозумів він, що не спитати її хотів, а навпаки — заспокоїти. Але щось у його голові, мабуть, не так пішло.
І знову, тільки вже повільніше й акуратніше, виїхав він до асфальту. На повороті зупинився, вимкнув двигун. Обнялися вони з Галею на узбіччі, в тиші нічній. Стояли хвилини зо дві. Мовчали.
— Ти подзвони, коли приб’єшся десь, — прошепотіла Галина йому у вухо. — Якщо не дуже далеко — приїду, продуктів привезу!
Він кивнув і провів носом по її скроні, зачепивши холодне вушко і відчувши холод золотої сережки. Солодко-гіркуватий запах її волосся став таким відчутним, що здалася йому у цей момент Галина найближчою і найріднішою людиною. Не захотілося відпускати, але руки послабили обійми. І вона вийшла з них.
Сів він за кермо. Озирнувся на Галину, на її моторолер. Помахав рукою. І поїхав. Пуста дорога заспокоювала, майже заколихувала, але спати Сергійовичу не хотілося. Виїхав до розвилки: прямо — на Донецьк, праворуч — Мелітополь. Залишилися позаду і інші повороти, до, можливо, тихих, затишних куточків, де можна і намет натягти, і вулики поставити, і де, мабуть, ніхто б не втручався у його із бджолами тихе життя, яке нікому не заважало. Але дорога кликала своєю пусткою і нічною звабою далі, ніби «далі» означало «краще». І раптом великий вказівник блиснув у світлі його фар, і там, угорі над стрілкою, що позначала головну дорогу, з’явився напис «Сімферополь».
«Це що, я майже до Криму доїхав?» — злякався Сергійович. Тільки злякався радісно, ніби десять гривень на дорозі знайшов.
І пригадав кримського татарина Ахтема, з яким багато років тому на з’їзді бджолярів подружився. Він вже згадував його нещодавно, зимою. І навіть подзвонити йому намагався. Видно, не дарма згадував!
«А що, як до нього? — подумалося. — Адреса його у мене з собою є. Записна книжка з нею на дні багажного салону у сумці разом з іншими документами лежить. Татари, вони, кажуть, гостинні, хоча і не нашої віри! Приймуть! Та і мені що? Мені до них у будинок не треба, мені б тільки намет поставити та вулики!»
І тут впевненість виникла у Сергійовича, впевненість у тому, що подальшу дорогу він знає. І далі все, що його очікує у кінці цієї дороги, він також знає. Там же, у Криму, і поля, і ліси, і гори. І повітря, як казав Ахтем у Слов’янську, дивовижне. І люди тихі, слухняні. І війни там немає. Вони, ці люди, самі російську армію покликали і вона туди увійшла і спокій оберігає. Чим не рай для бджілок та і для нього?
Додав він швидкості, щоб ближче до Криму у такий ранній час доїхати, поки не виберуться на дорогу фури і відпускники, які також у Крим поїдуть, тільки з іншою метою і зі своїми людськими сім’ями, а не бджолиними. Але ж Крим усякій сім’ї радий! А бджолиній — тим більше. Крим — місце солодке. Він, Сергійович, ще жодного разу там не був, але смак півострова на язиці після кожної згадки відчував і смак цей медовий був, цукровий.
43
Пункт пропуску Чонгар Сергійович пройшов досить швидко. Співчутливі люди в автомобільній черзі до переходу-переїзду адмін-кордону з Кримом озиралися на його понівечену машину, її номерний знак, на його похмуре обличчя людини, яка подумки переживає власну смерть. Долинало до його вух то пошепки, то звичайним голосом сказане слово «біженець» і завжди воно долинало у супроводі погляду чи жесту в його бік. І ще важче від цього ставало Сергійовичу. Відсутність лобового скла, та і взагалі усього скла у машині, робила його вразливим. І для каміння, і для слів. І якщо дорогою сюди до салону з-під коліс машин, що їхали попереду, залетіло лише пару камінців, і, слава богу, жоден з них не втрапив йому в обличчя, то слів «біженець» залетіло у машину кількадесят, і вони лишилися дзижчати у вухах, як комарі, як настирлива мошкара, яку і вигнати важко, і захиститися від якої у машині із вибитим склом неможливо, їхав Сергійович повз машини, що стояли у черзі, повільно, щоб при будь-якому окрику: «Ти куди поперся!» зупинитися, вибачитися і повернутися у хвіст колони. Але ніхто не обурювався. Лише ті самі спочатку здивовані, а потім співчутливі погляди. І завжди перший погляд йому в обличчя, а другий — на номерний знак, ніби номерний знак пояснював причину поневірянь хазяїна машини. Втім, пояснював. Може, не детально і не дуже конкретно, а все-таки.
Український прикордонник погортав паспорт, затримав погляд на прописці, подивився на залишену поряд машину з причепом, довкола якої трохи схвильовано і навіть перелякано проходили в цей час два митники.
— Надовго? — спитав прикордонник.
Сергійович знизав плечима.
— Може, з місяць.
— Їдьте! Тільки нікого з піших до росіян не підвозьте. Заборонено. Можуть оштрафувати!
Як тільки Сергійович відкрив дверцята машини, митники відійшли і, здавалося, з полегшенням попрямували до новенької «вольво», що заїхала на пост услід за зеленою «четвіркою» без скла.