А напруга не відпускала. Внутрішній страх передавався тремтінням пальців, і тоді він сильніше стискав кермо, дивлячись уперед, де узбіччям дороги й у попутному напрямку, і у зустрічному, йшли люди з візочками, валізами, сумками і наплічниками. Він їх обганяв, і ловив на собі різні погляди — від запитальних до співчутливих. Проїхав міст. На широкому сріблястому дахові-навісі прикордонного поста, що наближався, прочитав: «Россия. МАПП Джанкой». Згадав, як на під’їзді до Чонгару помітив трансформаторну будку, на якій чорного фарбою хтось написав: «За 18 км російські окупанти».
«Значить, усього вісімнадцять кілометрів проїхав», — подумав.
Офіцер російського посту у відпрасованих брюках і сорочці з фуражкою на голові жестом показав Сергійовичу, куди заїздити. Пасічник помітив, як залежно від наближення до машини, обличчя офіцера міняє свій вираз з кам’яної байдужості на кам’яний подив.
— Чому машина у такому стані? — суворо спитав він, підійшовши з боку водія.
— Скло повибивали, не встиг вставити, — почав виправдовуватися Сергійович тремтячим голосом. І тут він вгадав думки і подальші дії офіцера. Той відійшов на два кроки і втупився у номерний знак.
— Що, до бендерівців потрапили?! — спитав.
Сергійович кивнув. Кивнув навіть не на питання, а на інтонацію, що раптово стала привітною.
— Ідіть он туди з документами! — служивий вказав поглядом на віконечко під вивіскою «Прикордонний контроль».
Прикордонник ліниво узяв до рук потертий український паспорт. Погортав, зупинився на прописці і тільки після того підняв очі на власника документа. Примружився. Було цьому прикордоннику років тридцять, не більше. І серйозний вираз обличчя йому не пасував, він ніби силою цей вираз на обличчі утримував. Здавалося, за мить розслабить від стиснуті вуста, і вони одразу у посмішку складуться.
Він піднявся з-за столика з комп’ютером, подивився через скло на машину з причепом.
— Ваша? — спитав.
— Так.
— А це село, Мала Староградівка, воно у Донецькій республіці чи в Україні?
— Між, — відповів обережно Сергійович. — У сірій зоні воно.
— Он як! — ніби і здивувався вголос прикордонник, проте обличчя його знову не змінилося. Ні слова не кажучи, вийшов він кудись зі свого відсіку.
За спиною почулися кроки і голоси. Сергійович озирнувся. Побачив, що його «рухоме майно» — машину з причепом — оглядають одразу троє військових. А причеп вівчарка обнюхує під пильним контролем кінолога. Сам кінолог зарубку від сокири на одному з вуликів пальцем прощупував.
Занервував Сергійович. Навсібіч озирнувся, перевіряючи: всі машини так оглядають і обнюхують, чи тільки його? Але іншим машинам, що стояли на пункті пропуску, росіяни такої уваги не приділяли. Відійшов від віконечка, думав підійти до машини, але не насмілився. «Не треба військовим заважати! — вирішив. — Хай перевіряють! У мене все одно нічого забороненого немає!»
Один з офіцерів ніби почув його думки і повернувся.
— Он там машину поставте! — сказав він холодним голосом і рукою вказав місце трохи збоку від навісу.
Виїжджаючи, Сергійович ледь не зачепив червону «мазду» з дніпропетровськими номерами.
— Дивися, куди ідеш, мудак донецький! — почув позаду. Але навіть не озирнувся.
Залишивши машину, де сказали, повернувся до віконечка. І тут знову за спиною кроки.
— Сергію Сергійовичу, ідіть за нами!
Озирнувся — двоє у цивільному одязі, також молоді, серйозні.
Зупинилися біля одноповерхового збірного будиночка, який, мабуть, просто привезли і краном на землю опустили.
— Дайте-но ваші мобільні, — попросив один.
Сергійович слухняно передав йому телефон.
— У вас тільки цей?
— Так.
Пішов кудись один з двох разом з телефоном у руці. А другий запросив Сергійовича всередину. У кімнатці-офісі чоловік у цивільному усівся за стіл і вказав поглядом на стілець з іншого боку. У руках хазяїна офісу опинився пом’ятий паспорт пасічника.
— А куди ви їдете? — спитав він, гортаючи паспорт і не дивлячись на співрозмовника.
— У Крим, — відповів Сергійович.
— Це я здогадався, а конкретніше?
— Ну в мене адреса є, знайомий тут біля Бахчисарая живе. Також пасічник. Я ж не для себе, а для бджіл їду. Щоб у тиші політали, щоб мед...
— Ну а як звати вашого знайомого, адреса його? Ви ж розумієте, що ви в’їжджаєте до іншої держави, до Росії?
— Є в мене адреса, ось вона, — розгорнув Сергійович вирваний із записника складений учетверо листок, простягнув.
— Так, так, — закивав хазяїн офісу. — Добре. А що у вас з машиною?
— Розбили скло. Я в Запорізькій області зупинявся, біля Веселого, думав, що там на літо залишуся.
— І вас погано прийняли?
Сергійович кивнув.
— Через Донбас?
Пасічник знову кивнув.
— Так, — зітхнув чоловік. — Страшні речі у вас робляться! Слава богу, ми хоч з Кримом встигли... Журналістам про цей інцидент розкажете?
— Журналістам? — перепитав Сергійович.
— Ну так, не можна про такі речі мовчати!
— Розкажу, — не дуже впевнено промовив він.
— Це ж чим машину били? Битами?
— Сокирою, — уточнив пасічник. — І вулики з бджолами також!
— Посидьте хвилинку, я відійду!
Чоловік вийшов. І тут же до офісу жінка у військовій формі зайшла. Поставила перед Сергійовичем чашку з чаєм і цукорницю.
Сипнув він у чай дві ложки цукру, розмішав. Страх і заціпеніння пропали, і відчув він, як чай виганяє з його тіла і думок незвичний і неприємний холод, холод психічної природи і ніяк з температурою повітря під літнім сонцем не пов’язаний. Пив Сергійович чайок повільно, насолоджувався, заспокоювався. А тому і чоловіка у цивільному, який за свій стіл повернувся, зустрів він миролюбним, привітним поглядом.
Хазяїн офісу розклав перед гостем на столі карту Донбасу.
— Ви пийте, пийте! І подивіться, де тут ваше село? Хлопці-журналісти хвилин за двадцять під’їдуть!
Сергійович знайшов Малу Староградівку, показав. Чоловік обвів точку проживання співрозмовника червоним олівцем. І продовжив розмову, розпитуючи про життя у сірій зоні, і про Пашку, якого Сергійович сам першим згадав.
Уже у процесі бесіди напружився кілька разів Сергійович, напружився і вирішив цьому явно не цивільному чоловіку у цивільному про Петра, українського солдата, не розказувати. І про вбитого, який всю зиму у полі пролежав, також нічого не сказав. Однак розказав про підірваного снайпера з Сибіру і про хлопців з Каруселіна, що до Пашки ходили, поки у них командир не помінявся. І про незнайомих йому хлопців, які машину віджату зимою Пашці продати намагалися. І про те, що у сусідньому селі, що також у сірій зоні, все по-іншому, і люди живуть, і навіть діти по вулицях бігають.
А хазяїн офісу кивав, слухав уважно й іноді щось до блокноту записував. Сергійович відігрівся, розслабився. За чаєм солодким навіть забув пару разів, де знаходиться і чому. Просто, як у купе поїзда бесіда проходила, де два незнайомих подорожніх один одному всіляку бувальщину і небилиці розказують.
Закінчилася їх бесіда, коли до офісу знову жінка-офіцер зазирнула. Зазирнула і кивнула. Хазяїн жваво піднявся.
— Журналісти приїхали! — повідомив.
Вийшли вони під теплі сонячні промені, обійшли піддашок, під яким прикордонники оформляли на в’їзд машини і людей, обійшли білі контейнери-офіси з віконечками для паспортного контролю.
Біля зеленої «четвірки» Сергійовича товпилося зо п’ять людей. Двоє чоловіків з камерами знімали машину і причеп з вуликами із різних ракурсів. Дівчина з мікрофоном у руці пожвавилася, побачивши Сергійовича. Вона, вочевидь, уже знала, хто є хто.
— Ви готові розказати? — спитала вона пасічника, як тільки він підійшов.
— Так, — не зовсім впевнено відповів він.
— Так, відійдіть! — наказала вона колегам, а потім уже Сергійовичу: — А ви станьте ось тут, перед вашою машиною! Ось тут. Готові?