Вранці, відкривши очі, Сергійович більше не сумнівався, що потрапив до раю. Потрапив до казки, де природа не просто служить людині, а догоджає їй, де сонце чекає, поки людина не завершить свої денні справи, і тільки тоді йде. Де повітря дзвенить невидимим дзвіночком. Де можна бути незалежним і невидимим, де у всякої живої істоти, навіть у дерев і виноградної лози, є голос.
Стежка, яку Айсилу показала, вивела його до джерела і там він умився і прокинувся повністю. Біля дзюркотливої води пташиний спів звучав ще голосніше. Під голоси птахів думки Сергійовича сповнилися незрозумілою впевненістю, впевненістю у тому, що все погане позаду, а попереду — заслужений спокій і життя у злагоді з бджолами, а значить — і у злагоді з природою.
Дві баклажки джерельної води він приніс і залишив біля машини, зелений колір якої тепер губився через більш яскраву зелень довколишньої природи. Пластикову каністру він залишив у машині — носити по двадцять літрів від джерела до намету було б йому не під силу. Виникло у нього бажання вимити «четвірку», витерти з неї пил і бруд дороги, щоб заблистіла вона. Але причини мити і драїти машину у Сергійовича не було. Миють і чистять машини, коли вони нові, коли треба їхати в місто чи в гості. Та і їй, була б вона жива, а не залізна, напевно не захотілося б зараз потрапляти на очі чи привертати до себе увагу. Точно так, як дорослій людині, якій зоп’яну фінгал поставили, не хотілося на вулицю виходити і знайомих зустрічати.
Згадав Сергійович про гроші на скло для авто, які йому при в’їзді до Криму від імені журналістів передали. І журналісти пригадалися, байдужі, нахабні. Якось навіть не тулилися до купи ці гроші і ті журналісти. Але ж всяк буває!
«Відремонтую! — подумки пообіцяв він дивним благодійникам, які грошима його пожаліли. — Обживемося спочатку тут, а потім відремонтую!»
Думкам своїм Сергійович посміхнувся, спіймай себе на тому, що думає одночасно і за себе, і за машину, і за бджіл. Ніби всі вони — одна родина й однією мовою говорять. Але ж так воно і було. Нема у нього зараз іншої родини, окрім бджіл. Машина — це так, залізо! А от те, що від його родини людської залишилося, живе далеко звідси, у Вінниці. Живе і не жаліється на його, Сергійовича, відсутність. Але він їх, звичайно, пам’ятає, він їх не тільки у пам’яті, але і в серці тримає обох: і дружину, і доньку. І якщо дружину можна б і «колишньою» назвати, то вже донька точно колишньою бути не може. Діти завжди свої, де б не жили і скільки б ти з ними не сварився! Анжеліці вже шістнадцять! У неї, мабуть, залицяльник вже є. Цікаво, вона своєму залицяльнику про батька розказує?
Нагрівався день швидко, це Сергійович маківкою своєю відчув. Кепку знайшов оранжеву. У руках повертів пригадуючи, як по телевізору раніше кожен матч «Шахтера» дивився. «Де вони тепер грають?» — подумав. Точно не у Донецьку. Там не до футболу.
Після полудня потягло пасічника на мандрівки. Вирішив він до селища, до Куйбишевого прогулятися. Від пасіки Ахтема, у якій він присусідив свої вулики, дорога не могла бути довгою. Адже їхали вони сюди з Айсилу хвилин десять. Вийшов Сергійович на ґрунтівку, і побачив перед собою селище, як на долоні. У спекотному жовто-оранжевому сонячному світлі. Селище внизу тремтіло через повітря, що плавилося під сонцем. І дахи будинків тремтіли, не стояли на місці. І ще здавалося тепер Сергійовичу, що не так вже й близько звідси до селища.
Здавалося, що високо він, Сергійович, на горі стоїть. І тільки очевидна легкість і прямота дороги, що вниз збігала, все одно незважаючи на сумніви, що раптово виникли, покликали Сергійовича у дорогу. Про те, що потім доведеться сюди повертатися, думати пасічнику не хотілося. Та і для віку свого, і для своєї ненав’язливої інвалідності, у якій Сергійович іноді не безпідставно сумнівався, був він ще дуже навіть міцний. З моменту в’їзду до Криму, жодного разу кашель його не потурбував!
З диханням взагалі проблем не виникало! Повітря тут таке, ніби чай із вершковим маслом! Хочеш — дихай ним, хочеш — пий його, хочеш — їж! От би зараз Пашку сюди! Він би, за звичкою, став щось погане вишукувати і швидко дурнем би себе відчув, бо нема тут нічого поганого. І люди хороші, і природа, і повітря, і сонце! Утомився від уявної присутності Пашки, забув про нього пасічник і «перетягнув» сюди, до виноградників, дружину свою Віталіну, і доньку. І уявив, як вони оглядаються на красу довколишню. Віталіна напевно також щось варте критики видивлялася б, а от донька — зовсім не у маму — вона б навпаки: затанцювала від щастя, що у такому місці опинилася. Вона вразлива, і якщо мама не підказує їй, як себе вести, то по її обличчю одразу всі її почуття і думки прочитати можна! І раптом, до цієї компанії, що в уяві Сергійовича зібралася, яка раніше його родиною вважалася, вийшла із-за найближчого дерева-клену Галина з магазинчика «У Наді». Дивилася на тих, хто зібрався, і на самого Сергійовича у задумі, й обличчя її ні радості, ні спокою щасливого не виражало. Стурбована вона була чимось. І тому відчув Сергійович занепокоєння. Захотілося дізнатися: чому вона у такому настрої? Що з нею? Але при дружині і доньці незручно йому було з Галиною говорити. А тут ще несподівано мобільний у кармані задзвенів. Витягнув його Сергійович, на екран подивився і остовпів — Галина дзвонила Ніби відчула на відстані, що він про неї думає.
— Так! Алло! Здрастуй! — випалив Сергійович ніби одним словом.
— Здрастуй, Серьожа! Де ти?
— У Криму, в Куйбишевому. Це біля Бахчисарая.
— Знаєш, чого дзвоню? Валик осліп! У нього і до того одне око не бачило через контузію.
— Який Валик? — не зрозумів Сергійович.
— Ну той, якого твоя бджола в око вжалила! Той, що «жигуль» твій розбив.
— А-а, — протягнув пасічник. — І що?
— Я просто подумала, що краще тобі сюди не повертатися...
— Та я і... — почав Сергійович і осікся. Хотів сказати, що він і не збирався, але подумав, що вийшло б, ніби він до неї повертатися не збирається.
— А там красиво? — спитала Галина, не дочекавшись від нього нових слів.
Поглянув Сергійович вниз на селище, на кипариси, на дахи будинків.
— Так, дуже! І сонце таке спекотне!
— А бджоли? — поцікавилася вона.
— Бджолам також подобається! Дзижчать! Ти приїзди! Воно, звичайно, у наметі не так зручно... Але тут гарно, мирно!
— У нас тут також гарно і мирно, — відповіла Галина, і голос її став ще теплішим. — Раніше вересня мене хазяїн у відпустку не відпустить, а у вересні картоплю копати треба, помідори консервувати... Але я б на тиждень приїхала, — останні слова вона промовила мрійливо, як маленька дівчинка.
— Ну ти тоді плануй! — підтримав мрію Галини Сергійович.
47
Уже втретє опинився Сергійович у домі Ахтема. Вірніше, у Айсилу, його дружини. Утретє, цілком несподівано, приїхав за ним на блакитній «ниві» син Ахтема й Айсилу, і повідомив, що мама чекає його на вечерю. І нічого не залишалося Сергійовичу, як сідати в машину і їхати. Два тижні тому, коли опинився він у їх домі вперше, відчуття незручності не полишало його до повернення до свого намету. І причиною цього відчуття була, мабуть, відсутність самого хазяїна, хоча про Ахтема за столом жодного разу не згадали.
Але ж і їли тоді, вперше майже мовчки. Айсилу лише двома словами пояснила гостеві, що таке янтик і імам-баілди. Незручність ще, мабуть, виникла і від того, що жодних розпитувань про себе і про своє життя Сергійович від хазяйки дому не почув, хоча й очікував, і навіть, трясучись і ідучи вниз у селище, в «ниві», обмірковував, про що він міг і хотів розказати, а про що говорити не хотів. Ну а син Бекир і донька Айше за столом ввічливо мовчали, говорила лише мати, але говорила про господарство, про сусідів. Про те, що Бекир обов’язково відвезе Сергійовича до моря, в Качу, де дачі севастопольців красиво звисають зі скелі над морем, і яка найкоротша дорога, і де людей менше, порівняно з іншими пляжами, хоча і в інших приморських селищах тепер відпочивальників не густо.
Про Чорне море Айсилу говорила вже не раз і голос її починав при цьому дзвеніти дивно і ніжно. Згадала вона, що і сама хотіла б до моря, але ніяк не виходить. А іншого разу зізналася, що вже років п’ять не була на морі, хоча Ахтем пропонував і возив машиною у Качу своїх друзів з Пітера. Друзі приїздили роки чотири тому, зупинялися на турбазі. Ходили в гори. Привезли з Пітера велику коробку рахат-лукуму, з нею в гості і прийшли, через що сміху було. Просто рахат-лукум у них у Пітері на кожному кроці продається, у кожному магазині. Вони не подумали, що везти східні солодощі із півночі на південь, та ще й кримським татарам, може комусь смішним здатися.