От і цього разу, як тільки Айсилу про море згадала, Бекир рішуче кивнув.
— Поїдемо скоро, краще після вихідних! — пообіцяв. — І ти поїдеш з нами, а Айше вдома залишиться, на господарстві.
І тут Сергійович при слові «господарство» ожив. Голову підняв.
— А ви коли мед гнати збираєтеся? Не пора? — спитав у Бекира.
— На днях буду, — зізнався він. — Можемо і ваш вигнати.
— Так, було б добре, — закивав пасічник. — Тільки в мене банок немає.
— У нас багато, — махнув рукою Бекир.
— А ви що з медом робите? Тут продаєте? — продовжив тему, що його хвилювала, Сергійович.
— Є кілька магазинів, які татари тримають, — сказав парубок. — Я їм відводжу. А решту — перекупники беруть. Дешевше беруть, але багато.
Сергійович подумав, що у магазини татарські проситися зі своїм медом незручно. Вийде, що хліб у Айсилу і її родини віднімає. Продавати дешево перекупникам не хотілося, але, може, доведеться? І тут пригадав, що рублі ж у нього ще є! І немало! Рублі, які йому на кордоні на ремонт машини тицьнули. Рублі, які, ніби треба б справді на скло для авто витратити. Вони ж казали, що ще знайдуть його для якоїсь телепередачі? А навіщо йому телепередача?! Не потрібна! Від своїх думок Сергійович занервував. Айсилу помітила.
— Ми вам допоможемо, — промовила вона м’яко. — Може, хто з наших друзів, у кого магазин чи хто на севастопольській трасі торгує, візьме? Москвичі наш мед люблять, він же кримський, гірський! Якщо машиною їдуть, можуть і три банки купити!
«Кримський, гірський», — повторив у думках Сергійович і від турботи своєї відволікся.
Подумав, що такий мед можна і назад в Україну повезти, там і продати. Там він, може, і дорожчий буде! Просвітліло обличчя гостя. Заспокоїлася Айсилу, і погляд її став раптом дуже зосередженим.
— Сергій-ага, — заговорила вона майже пошепки, і тут же Бекир і Айше завмерли, ніби знали, що коли мама на такий голос переходить, значить говоритиме вона щось дуже важливе.
— Так, що?
— Я хотіла вас попросити... ви ж росіянин, із Донбасу... Може, ви і до Сімферополя з’їздите у ФСБ, про Ахтема спитаєте? Вони вам скажуть. Мене на поріг не пустять, а з вами поговорять, ви ж для них свій...
Сергійович, жуючи пиріг з м’ясом, завмер і жувати перестав. Три пари очей на нього дивилися прискіпливо, зосереджено, вичікуючи. І один погляд — Айше — зблиснув сльозами, що навернулися. А його самого страх пройняв. Страх дивний і такий, що не піддавався поясненню. Тобто фізичний, той, що м’язи обличчя сковує. А думок жодних цей страх не викликав. І сидів він так хвилину чи дві, як неживий. А потім знизав плечима і зрозумів, що страх минув.
— Так я ж не росіянин, я українець, — сказав він тихо і не дуже розбірливо.
— Але ж ви там російською говорите, — сказала Айсилу, і голос її трохи голосніше прозвучав.
— Ну так, російською, — відповів він. — Але я...
Сергійович намагався знайти слова, щоб краще пояснити свій страх і небажання їхати кудись до людей, які владу представляють, та ще не просто владу, а російську владу. Куди йому до них? Навіщо? З українським паспортом і на розбитій машині.
— Я і дороги не знаю, — пробурмотів він наостанок.
— Бекир би вас відвіз, — сказала Айсилу. — Але якщо ви не можете, нічого...
Ця вечеря закінчилася раніше, і Сергійович, відмовившись від чаю з пахлавою, відмовився і від пропозиції Бекира відвезти його нагору до пасіки. Сказав, що пішки пройдеться.
Яскраві зорі горіли над Куйбишевим і Албатом. Зорям було байдуже: над ким горіти, кому ніч освітлювати своїми точковими лампочками. У селищі було тихо. Лише іноді гавкала собака і їй відповідали ще дві чи три.
Сергійович пройшов до мечеті, яку тільки згори бачив. Зблизька вона виявилася красивою, казковою, але не дуже великою. Теплий вітер біля мечеті посилився і дув в обличчя. І вловив Сергійович у смаку вітру солоність моря. Подумав про те, що через пару днів він його побачить. Побачить Чорне море. Може навіть скупається. Плавок у нього немає, але хто на нього увагу зверне, якщо він у трусах у воду полізе? Ніхто! Хто на старих дивиться? Кому вони, окрім себе потрібні? Ну, він, може, ще бджолам своїм потрібен. І більше нікому. Навіть дружині колишній не потрібен. І доньці, схоже, також не дуже. Інакше б вона дзвонила і питала: як він і що з ним.
З боку гори, під якою пасіка Ахтема стояла, нависала над селищем темнота. І йшов він повільно до тієї темноти, ніби рідна вона йому була, ніби міг він у ній із заплющеними очима намет свій знайти і бджіл своїх почути.
Назустріч «Волга» виїхала, засліпила його яскравими фарами. З машини голосна музика вирвалася. Музика і сміх. Він ступив на узбіччя, перечекав. Провів машину поглядом — повезла вона музику і сміх кудись далі, на інший кінець селища, до річки Бельбек.
Повернувся, розклав багаття. Підвісив чайник з водою. У наметі запалив свічку і чомусь чай вирішив всередині пити, ніби не хотів, щоб його хтось у темноті розглядав.
Здалося йому, що після сьогоднішньої вечері не покличе його більше у гості Айсилу, не пришле із Бекиром айрану і самси. Може, навіть до моря вони його тепер не відвезуть. Думки самі полинули до Ахтема, до їх зустрічі багато років тому у Слов’янську на з’їзді бджолярів. Думки звернули туди, ніби для того, щоб довести Сергійовичу, що ніякої особливої дружби між ними з Ахтемом не виникло. Виявилися вони просто сусідами по кімнаті, сусідами за обіднім столом, розмовляли вечорами в одній компанії, анекдоти розказували. Горілку пили. Тільки, здається, Ахтем анекдоти не розказував і горілки не пив. Але сміявся, анекдоти слухаючи. Йому тоді років двадцять п’ять було, приблизно стільки ж і Сергійовичу. Значить, і зараз вони приблизно одного віку, якщо він живий.
«А він живий?» — замислився Сергійович. І відчув, як у серце шпигнуло. Пригадав Айсилу, пригадав, що вже майже два роки, як пропав він.
Ковтнув чаю. Подивився на свічку, що горіла. І зрозумів, що чогось цій свічці бракує. Бракувало їй картонного Миколая Чудотворця.
«А де ж Миколай?» — задумався.
Пригадав, як поспіхом збирав речі і закидав у багажник.
— Десь там, — прошепотів. — «Завтра знайду!» — пообіцяв собі, чи свічці, чи Чудотворцю.
48
До обіду баранці-хмаринки небом літали, затуляючи іноді землю від сонця. День цей нічим особливо від попередніх не відрізнявся. Але звикнути до повсякденності літнього кримського щастя Сергійович не міг. І тому здавалося йому, що світ довкола з кожним днем дзвенить все більш радісно, що бджоли і птахи веселіше літають.
На стежці, що вела угору до джерела, Сергійович ледь об їжачка, що забарився, не спіткнувся. Присів навпочіпки, відкотив його, згорнутого з переляку, убік. Коли вже з двома баклажками води повертався, їжачка і сліду не було, але стежку руда білка перебігла.
Перед обіднім перекусом зазирнув Сергійович до своїх вуликів. Бджоли вже майже всі стільники закупорили. Зазирнув він і у вулики до Ахтема. А там така ж картина. Задумався Сергійович. Вирішив, що як Бекир до вечора не приїде, то завтра вранці він сам у селище спуститься.
Але Бекир про мед не забув. Годині о третій, у найбільшу спеку, почув Сергійович шум мотора і вийшов на край пасіки. Блакитна «Нива» з причепом впевнено піднімалася висушеною сонцем ґрунтівкою, а за нею — хмара жовтого пилу. Жовтий пил летів на рівні рядів виноградників. Медогонку і дерев’яний щит, до якого її ніжки прикручувалися для стійкості, зняли з причепа легко. Знайшли місцинку рівнішу і там встановили. Приніс Бекир з сарайчика, що за кущем ховався, чотири пластикових тридцятилітрових бідони і з десяток маленьких відерець, одне в одне вставлених. Також пластикових. Спочатку взялися за мед Сергійовича.