— Тут тонн п’ять, точно! — не здавався Бекир, поки кидали вони його лопатами до тачки, щоб відкотити потім до задньої сторони дому і зсипати до погреба-вуглярки з маленькими дверцятами і пологою бетонною підлогою, зробленого людиною, що зналася і тямила про тонкощі життя з твердим паливом.
Сергійович знову мотнув головою, але вже промовчав — він-то бачив, що найбільше у купі тій заледве чотири тонни з гаком. Але тепер, дивлячись на кількість породи, що робила купу «рябою» і віднімала від купи її вагу, отримував він у своїх розрахунках навіть не більше чотирьох тонн вугілля. Чуючи, як хворобливо захищає Бекир свою правоту, про породу Сергійович вирішив не починати. Але, зрештою, коли наступні десять тачок відвезли до підвалу, а штовхали вони тачки по черзі, коли відчув Сергійович у руках втому, зупинився він біля дерев’яних — у півтори метри висотою — дверей. Зупинився, почекав Бекира, що йшов слідом.
— І що, вугілля у вас завжди таке? — спитав.
Бекир, звичайно, причину питання зрозумів. Витер долонею піт з чола.
— Трапляється, хороше завозять, чисте, ростовське. Але майже вдвічі дорожче, — відповів він. — А це з Донбасу. Обіцяли, що гарне буде... Та що тепер? Гроші ж вони наперед беруть, а водій зсипав і поїхав. До кого претензії пред’являти?
Сергійович кивнув, узявся за ручки тачки. Покотив її похилим бетонним пандусом, праворуч від якого сходи до підвалу спускалися. Тільки сходи до підлоги сягали, а пандус ні. Посипалося вугілля вниз. Почекали вони з Бекиром, поки пил вугільний уляжеться, а потім спустилися сходами і лопатами вугілля подалі вглиб відкинули, щоб місце для наступних тачок звільнити.
До сьомої вечора справа була зроблена.
За вечерею Айсилу все на Сергійовича допитливо поглядала. Іноді вона обмінювалася із сином і донькою кількома словами татарською, але неголосно, тихо, щоб гостя не бентежити.
— І вони навіть не натякнули? — спитала вона уже за чаєм, підсовуючи ближче до Сергійовича тарілку з пахлавою.
Він мотнув головою. Зітхнув.
— Все одно добре, що ви з’їздили! — знову Айсилу на гостя подивилася. — Сказані слова не зникають, вони лишаються! Особливо питання! Ті, з ким ви говорили, будуть тепер про Ахтема думати!
Сергійович тривожно на хазяйку подивився. А потім озирнувся, знайшов поглядом свій мобільник, що в кутку кімнати, на підлозі, на краєчку товстого темно-червоного килима лежав-заряджався.
«Не забути б», — подумав.
І знову у пам’яті голос Івана Федоровича із Сімферополя прозвучав: «Скажіть його вдові...» Глянув Сергійович на Айсилу. Хотілося їй щось хороше сказати. Тільки ось що? А у плечах ломота відчувалася, важкість. Кисті рук болять. Все-таки вугілля кидати — не дитячі забавки!
— Я вас відвезу, — запропонував Бекир, коли вечеря скінчилася.
— Не варто, — відмахнувся Сергійович. — Треба пройтися! Руки ось у мене сьогодні працювали. А ноги — ні! Хай походять!
Айсилу провела його до дверей і на порозі пачку рублів йому передала.
— Це за мед, — сказала вона. — Ми його по гарній ціні продали! І наш, і ваш!
Не перераховуючи, тицьнув Сергійович гроші до кишені.
Вийшов з двору і знайомою дорогою у бік мечеті пішов, щоб перед нею ліворуч разом з дорогою повернути.
Небо опускалося все нижче, сутінки сідали, але справжня темнота, яку Сергійович із дитинства по Донбасу знав, сюди не приходила. Десь гавкав собака. З іншого боку до одинокого подорожнього жіночий голос долинув, голос, який когось кликав дивним, нечітким ім’ям. Може собаку, може, кота.
Уже піднімаючись уздовж виноградників, Сергійович зупинився й скрушно похитав головою. Забув він таки у них свій телефон! А повертатися не було ні бажання, ні сили. Та і не так вже він йому і потрібні! Це ж ніби як ключі від залишеного далеко дому з собою носити. Ніби і важлива річ, а користі мало. Думки Сергійовича переключилися на рідне село, на будинок свій, на Пашку. За спиною тремтіли, віддаляючись, вогники Албата, який у вказівниках «Куйбишевим» зветься.
51
Не спалося Сергійовичу цієї ночі. Спочатку їжаки заснути заважали — надто голосно чмихали. Потім думки тривожні в голову лізли. І все про те саме: випадково чи навмисно той Іван Федорович із ФСБ Айсилу вдовою назвав? І чомусь саме зараз, уночі, остаточно повірив Сергійович словам ефесбешника, повірив, що серед живих Ахтема більше немає І не Ахтема йому тепер стало шкода — його він майже не пам’ятав, а якщо і пам’ятав, то був зовсім інший Ахтем, на двадцять років молодший. Шкода йому стало Айсилу і її дітей. Хоча якщо чоловік вже майже два роки, як зник, як вона може сподіватися, що він живий? Вона ж розумна жінка. Вона розуміє, що якщо викрали його, а машину покинули, значить їм його життя потрібне, а не «нива» чи гроші. А раз комусь потрібне було його життя, значить відібрали його. Інакше знайшов би він спосіб повідомити, що живий.
Повернувся Сергійович на бік, потім на живіт. Все ніяк зручної позиції тілом знайти не міг. Знову ліг на спину. Стало йому у опальнику жарко. Мішок і так був напіврозстебнутий. Усівся у темноті. Пригадав, що хотів Миколая Чудотворця картонного відшукати, щоб не дарма церковна свічка у наметі вечорами горіла. Виліз з мішка, труси сині «сімейні» підтягнув. Дістав ліхтарика. Поводив променем по тісному намету, затримав його на мить на баночці із загашеною свічкою. Потім вимкнув і знову у спальник заліз. Заснув від того, що втомився думати. І проспав недовго, може, години три чи чотири. А коли очі відкрив — крізь брезент тисячі голок сонячного світла пробивалися, але пробитися не могли. Тому очам не заважали.
Натягнув Сергійович спортивні штани і футболку. Назовні вибрався. І під сонце, що сліпило, потрапив. Замружився, узяв ряднину, і влаштувався у тіні біля найближчого вулика. Під неголосне дзижчання бджілок і прокинувся остаточно. А потім багаття розклав, у чайник води з баклажки налив. У носі дим залоскотав. Чхнув. І після чхання зазвучала у його вухах природа голосніше. Ніби пробки з вух повилітали. І птахи заспівали ближче, і бджоли задзижчали більш дзвінко.
На фоні природи, що раптово увірвалася в його слух, розрізнив він іще один знайомий звук — звук мотора машини, що наближалася. Вийшов до дороги і побачив блакитну «ниву». Бекир зупинив машину поряд із Сергійовичем. Передав йому мобільник із зарядкою, що він забув, і пакет з коржиками та овочами.
Повернувся Сергійович до вогнища. Поснідав ситними коржиками з помідорами і зеленню. Запивав чаєм. А коли наївся, узяв до рук телефон і помітив, що той про пропущений дзвінок повідомляє. Придивився до номера і дещо здивувався, бо дзвонили з Росії. Плюс, потім сімка, а потім довгий незнайомий номер. Знизав плечима. «Помилилися, мабуть!» — вирішив. І про всяк випадок перевірив «есемески». А там нічого нового. Ті самі «Живий?» і «Живий». Правда, на останню «есемеску» Петро так і не відповів. І тоді знову відправив йому Сергійович звичне питання з одного слова. А потім, не бажаючи цього ранку так швидко телефон з рук випускати, набрав Пашку.
— Чого дзвониш? — почув його здивований голос.
— Скучив, — признався Сергійович. — Як там справи?
— Тихо поки. Останні два тижні. А до того бахали над головою. До речі, батюшка приїздив, ікону подарував і обіцяв, що церкву відбудують. А потім баптисти були, сказали, що у кінці серпня вугілля на зиму привезуть! Безкоштовно!
— Тобі?
— Ну так і тобі, якщо ти до того часу повернешся! Вони сказали, що тільки тим привозять, хто лишився!
— Та повернуся я, — занепокоївся вголос Сергійович. — Будинок хоч стоїть?
— А що з ним стане? Я до тебе заходжу іноді! Туфлі твої мокасинові взував, ті, що у шкатулці! М’які, суки, як тапочки!
Пасічник посміхнувся.
— Ти з ними обережніше! — попросив.
— Та що я, не розумію, чи що? — відповів Пашка. — А ти на море вже ходив?
— Та я далеко від моря, але мене відвезуть! Обіцяли!