— Ну добре, ти подзвонюй! Одному тут хріново! Добре хоч, що хлопці з Каруселіна знову заїжджають. Їх російського командира убили, тепер знову хтось із місцевих командує. І я до них за булкою-горілкою ходжу. А то б здурів!
Як наговорився з Пашкою, захотів було ще Сергійович Віталіні подзвонити, але що їй сказати — не придумав. Між тим у багажнику серед речей картонного Миколая Чудотворця відшукав, поставив його у лівому кутку палатки перед банкою-підсвічником. Знайшов і дві товсті зв’язки свічок церковних, їх також у палатку забрав і за подушкою сховав.
День пролетів, як птаха над головою. У пам’яті все голос Пашки звучав, що новини йому повідомляв. І особливо приємно було Сергійовичу думати про те, що непутящий його ворог-приятель подаровані губернатором туфлі взував. Значить, на місці вони, у туфельниці лежать. «Тільки б він у них у Каруселіно не ходив! — подумав пасічник. — А то побачать друзі-сєпари, по голові стукнуть та заберуть туфлі собі! Їм-то що?»
А як стемніло, запалив він у наметі свічку перед Миколаєм Чудотворцем, а поряд із наметом вогонь оживив. Щоб у обох його домах тимчасових світліше було. Звичайно, свічка у наметі більш по-домашньому світила, ніж вогонь на галявинці. Але ж «великому дому» вогонь для освітлення і не потрібен. Він скоріше для затишку і тепла служить, і для того, щоб Сергійович міг то чаю зробити, то каші зварити. Прогулявся він до шляху, що вів донизу, до верхніх виноградників, щоб перед сном на вечірні вогні Албата подивитися. Зупинився у звичному місці, проте вогнів не побачив. Далеко внизу цього вечора селища не було. Для очей не було. Але не зводив очей Сергійович з невидимого селища, вуличні ліхтарі і світлячки вікон якого зазвичай тішили його перед сном. Не зводив, продовжуючи дивитися і дивуючись одночасно, як поступово проявлявся у не густій південній темноті не освітлений електрикою Албат. Проявлявся як щось неживе, як далекі руїни покинутого села. Як, мабуть, нічна рідна Мала Староградівка, якщо на неї вночі хоч із Каруселіна, хоч від Жданівки дивитися. Пригадав він ранкові слова Бекира про те, що електрика зникла. Значить, досі немає.
Замислився про своє життя без електрики. Воно, звичайно, спочатку незвичне було, навіть хворобливе! Бо звикати до темного екрана телевізора виявилося набагато складніше, ніж до відімкненого холодильника. Але ж звик, і нічого. Он, бджоли ж живуть без електрики! Значить, і люди можуть! Чим люди гірші бджіл?
І тут Сергійович зі своєю думкою не погодився. «Ні, люди гірші від бджіл!» — вирішив.
Але тут про Айсилу і її дітей подумав. І знову свою думку поправив: є люди, які гірші бджіл, є люди — як бджоли. А людей, які краще бджіл, мабуть, нема.
Вирішив Айсилу свічок віднести. Хто знає, коли їм електрику повернуть? Може, завтра. А може, і за тиждень! Дістав одну зв’язку. Опустив у пакет і в руці приємну тяжкість відчув — зв’язка товста і важка, свічок у ній з півсотні буде. Вирушив до селища, насолоджуючись неочікуваною вечірньою прохолодою.
Перші будинки Албата-Куйбишева зі своїми немитими, темними вікнами, дещо налякали його. Сергійович пару разів на вуличні ліхтарі голову піднімав, ніби сподіваючись хоч там трохи світла знайти. Але довкола панувала темінь. І хоча звиклі до неї очі допомагали у цій темноті орієнтуватися, але відсутність вогнів додавала до вечірньої тиші тривоги. Надто тихим здавалося тепер селище, ніби ховалося воно від страху, само в собі притишилося. І собаки мовчали, і машини вулицями не їздили!
Ноги самі Сергійовича до мечеті вивели. Там він праворуч повернув. Уже зайшовши у двір до Айсилу, прислухайся ще раз до світу. І зрозумів, що світ довкола подих затамував. Піднявся на поріг, вухо до дверей приклав. У будинку ще не спали. Чи то кроки, чи то рипіння підлоги почув він. Хотів постукати, але раптом передумав: «Ні, ще у гості запросять! Вони ж гостинні...»
Опустив пакет зі свічками під ноги. А потім вдарив три рази у двері кулаком і до хвіртки поспішив.
Вже на вулиці почув Сергійович, як двері у будинку відкрилися, як піднятий з порога пакет зі свічками шелеснув.
Вертався він з полегшенням. І не тому, що руки тепер вільні були. Радість скоєної доброї справи думки його наповнила і ніби сил додала. Тому і підйом до себе на пасіку не втомив ні тіло, ні голову.
52
Уночі затарабанив дощ по брезентовому даху. Сергійович спочатку як сон цей дощ сприйняв. І дихалося йому у сні легко, повітря свіжістю наповнилося. А як очі уранці відкрив, той же дощ почув і ту ж свіжість повітря, просякнутого вологою, вдихнув. Тільки радість, що у сні переживав він, раптом зупинилася. Зрозумів він, вже вкотре, що сон — це тільки кіно, а звук у ньому часто від справжнього життя звучить.
І було вже так не раз від початку війни. Пригадався Сергійовичу далекий сон пізньої весни 2014-го, коли у вікнах Малої Староградівки ще світло горіло, а поряд вже вибухи гриміли. Пригадав, як снилося йому, що він, маленький, босий, полем зораним додому біжить. А вітер з дощем йому у спину, згори над ним хмари важкі, і хтось там угорі їх то громом, то блискавкою підганяє. І ось біжить він по зораній і засіяній землі, ноги в’язнуть, але страх допомагає ступні із землі висмикувати, щоб врятуватися.
Ідучи озирається і бачить, як одночасно і близько, і нібито, далеко, вогняні зигзаги блискавки у землю входять і здається, що земля від кожного удару блискавки здригається і він, біжучи, ці здригання землі відчуває. І ось повертає він погляд вперед, на своє село і бачить, як інші, зовсім не схожі на блискавки, вогняні вибухи перед ним землю у небо підкидають. І тоді зупинився він у сні й озирнувся, думаючи: куди ж тепер бігти? І от саме у той момент прокинувся він весною 2014-го. Сну як не бувало, а вибухи, ті самі, що він уві сні чув, залишилися. І продовжували гриміти аж до світанку.
Потер Сергійович пальцями скроні, коротке сиве волосся, зовсім ніби недавно у райцентрі Веселому підстрижене, пригладив долонею. Виліз із спальника. Заспокоївся. Став босим на траву. Перші краплини дощу обпекли плечі, груди, але обпекли приємно, свіжістю. І зовсім не холодним був дощ. Звідки холодному дощеві у літньому Криму взятися?
Біля кострища мокрого зрозумів пасічник, що з чаєм доведеться зачекати. І раптом голоси почув, і кроки, і тріск гілок під ногами. Озирнувся. Стежкою, що від виноградників повз намет і вулики до джерела пробігала, йшли, накриті прозорими накидками, кілька хлопців і дівчат з наплічниками. Помітивши Сергійовича, вони зупинилися. Дівчина витягла смартфон і сфотографувала пасічника у трусах. Посміхнулася, винувато дивлячись йому в очі.
— Вибачте, ми — туристи, — звернувся до Сергійовича один із хлопців. — Ми так до Баштанівки дійдемо?
— Не знаю, — відповів Сергійович, — я не місцевий.
— А ви звідки?
— З Донбасу.
Хлопець насторожився, кинув напружений погляд на намет, кивнувши чи то Сергійовичу, чи то своїм товаришам, пішов далі.
Прошурхотіли вони накидками повз пасічника, не дивлячись на нього більше. І тут стало йому прохолодно. У грудях щось скрипнуло, вирвалося знайомим вже кашлем. Заліз поспіхом Сергійович до намету. Витерся рушником, вдягнувся. Помітив, що свічка перед картонним Миколаєм догоріла, але нову запалювати не став.
До вечора дощ затих і трава мокра знову висохла. Сонце ще встигло повітря прогріти на ніч перед тим, як за гору закотитися. А коли закотилося, вийшов Сергійович до виноградників, на Албат подивитися вирішив. І знову на місці селища ніяких вогнів.
«Що ж це?» — занепокоївся пасічник і вирушив вниз у селище, не зовсім розуміючи: навіщо, але з твердим бажанням до будинку Айсилу підійти і у вікна до них зазирнути.
Цього вечора, може через дощ, а може тому, що ще не пізно було, але життя у Албаті і чулося, і бачилося. Одразу дві машини трапилися Сергійовичу на вулицях і обидві своїми фарами паркани-будинки освітили. А потім хтось з ліхтариком у руці повз пройшов. І собаки загавкали. І кажан над самою головою пролетів, махаючи крилами не так, як птахи, а жорстко, ніби крила у нього з клейонки зроблені.
Зайшов Сергійович у знайомий двір, зупинився під виноградом у широкому затишному тунелі. Листя виноградні над головою під вітерцем зашелестіли. Він наблизився до найближчого від порога вікна і побачив, що у будинку світло горить. Неяскраве, але достатнє для вечірнього Життя. Пригадав, що на вікнах у будинку тюлеві занавіски висять. Навшпиньки піднявся, всередину зазирнув. Три запалені тонкі церковні свічки на столі побачив. Знову душею тепло благодатне розлилося. Посмішка у Сергійовича на губах з’явилася. Вийшов він тихенько з двору. З вулиці ще разок на будинок Айсилу озирнувся.