За парканом цього разу два мікроавтобуси стояли. У ближньому сиділи «беркутівці» у чорних бронежилетах поверх форми. Піднімаючись повз виноградники, думав чомусь Сергійович про цих поліцейських у чорних бронежилетах. Думав про те, що і у бджіл, і у мурах також є свої охоронці, що за порядком стежать і захищають родини від чужого вторгнення. Думав про те, що саме у бджіл люди і могли навчитися порядок захищати.
Тільки от бджоли дякуючи своєму порядку і труду комунізм у вуликах побудували. Мурахи до справжнього, природного соціалізму дійшли. Це тому, що мурахам виробляти нема чого, вони тільки порядок і рівність підтримувати навчилися. А люди? У них ні порядку, ні рівності. І навіть поліція байдикує. Просто під парканами стоїть!
Може, до самої пасіки думав би Сергійович про бджіл, мурах і «беркутівців», які біля будинку Айсилу чергують. Але тут відволікли його туристи на важких гірських велосипедах. Спускались вони дорогою йому назустріч, і той, що з жовтим наплічником на спині перший їхав, голосно із пасічником привітався.
— І вам доброго дня! — відповів йому Сергійович. А потім зупинився і провів всю компанію велотуристів поглядом.
Близько п’ятої години, коли Сергійович вже до джерела по воду сходив, подзвонив у наметі мобільних. Здивувався пасічник, пірнув до намету, на екран телефону глянув.
— Галина? — прошепотів.
— Серьожа? Ти мене чуєш? — прозвучав її голос.
— Так, так!
— Як у тебе?
— Нічого! Спекотно. А у тебе?
— У нас тут таке, — у голосі її прозвучала розгубленість. — Валик убився. Той, якого твоя бджола в око вжалила!
— Як убився?
— Та гранатою себе підірвав. Він і так останнім часом сам не свій ходив. Через сліпоту то на стовпа натикався, то на перехожих. І як на кого наткнеться, одразу битися лізе. А сьогодні вранці вибух на все село. Ну ми побігли, я магазин відкритим залишила. А він там, у дворі в себе...
— Шкода, — видихнув Сергійович.
— Звичайно, шкода, — погодилася Галина. — Але я чому дзвоню. Можеш тепер приїздити! Тепер точно ніхто проти тебе слова не скаже...
— Думаєш? Так і не скаже?
— Ти приїзди. Все одно спокійніше буде...
57
Під вечір дістав Сергійович з багажника пляшку настоянки, узяв залізну кружку, з якої чай пив, і присів не біля свого вулика, а біля чужого. Бджоли Ахтема, схоже, нічого проти його присутності не мали, присів він, із кружкою у руці, музику бджолиних крил заслухався. Випив ковток настоянки. У роті тепло стало, і згірчило трохи. Так іноді буває, коли спирт з медом у настоянці спільну мову не знаходять. Змусила Сергійовича ця медова гірчинка про Ахтема задуматися. Зрозумів він, що не випадково з татарином біда сталася. Видно, у політику поліз, проти сил, від яких бігти і ховатися треба. Адже недарма у нього вдома навіть після смерті «беркут» чергує, не їде!
— Що ж ви його не вберегли? — прошепотів Сергійович, на льоток вулика дивлячись, де, незважаючи на вечір, що надходив, життя вирувало. — Що ж ви його від себе відпустили?
Сидів він так, сумував, проливаючи на язик настоянку, щоб знову і знову гіркоту медову відчути. Позирав на інші вулики татарина. Про Бекира думав. «Він впорається!» — прошепотів сам собі. І тут раптом різкий, гострий біль пронизав серце, як ніж, вколов. Позаздрив він покійному Ахтему. Подумав, що сина ж у нього немає, і раптом що з ним, із Сергійовичем, залишаться його бджоли сиротами. Помруть через хвороби чи паразитів, чи від відсутності уваги зачахнуть. Донька, звичайно, у нього є, але ж насправді донька є не у нього, а у його колишньої дружини Віталіни. І доньці бджоли не потрібні. Любов до бджіл з материнським молоком передається. Здригнувся Сергійович. До чого тут материнське молоко? Можна подумати, Віталіні його бджоли цікаві були! Зітхнув. Випив ще.
Про дзвінок Галини згадав.
— А чекає ж, — прошепотів. — Тут же не залишишся! Дев’яносто днів і до побачення!.. А якщо не до Галини, то куди? Додому? Також можна. Навіть треба! У кінці серпня баптисти вугілля привезуть! Безкоштовно! А Пашка сказав, що вугілля тільки тим дадуть, хто на місці буде, хто ворота у свій двір вантажівці відкриє.
Опустив знову на льоток вулика погляд. Бджоли, ті, що повернулися додому з пилком на лапках, товклися біля отвору відштовхували один одного, намагаючись першими усередину дістатися.
— Ну що ж ви себе як люди поводите! — проговорив він їм з докором.
58
Щовечора із настанням темноти виходив Сергійович за звичкою на пагорб над виноградниками й Албатом. Хотів освітленим ліхтарями і зірками життям селища помилуватися, та не складалося. Мабуть, серйозні проблеми в області з електрикою виникли! Бачив він внизу замість казкового Албата чорну діру Куйбишева. Подивиться у темінь, зітхне, та й вертає до намету. Зате спалося тепер пасічнику краще. А от прокидався він у останні дні занепокоєним. Занепокоєння це, правда, викликано було медом. Стільники у його вуликах, і у вуликах покійного Ахтема уже майже заповнені були. Ось-ось почнуть бджоли їх воском закупорювати. Але Бекир після похорону батька на пасіці не з’являвся. Сам Сергійович також після поминок у селище не спускався. Їжі йому поки вистачало, а нав’язувати свою присутність людям у скорботі за покійним Ахтемом, не хотілося.
Звичайно, цікаво було б Сергійовичу дізнатися: як довго у мусульман траур за покійним триває. Айсилу говорила, що поминки на третій, сьомий і п’ятдесят перший день відбувають. А стосовно трауру він у неї не спитав. А тут і нема кого. Не у бджіл же про це питати? А що, як Бекир найближчими днями не приїде? А мед гнати треба? Інакше бджоли подумають, що для себе мед наконсервували і вилітати на роботу перестануть! Як їм потім пояснити, що помилка вийшла? Що літати їм ще до самої осені доведеться. Невже Бекир не відчуває, що час прийшов? Ахтем би відчув! А що, як піти вниз та спитати місцевих, хто з них пасічник? Щоб Айсилу і Бекира не турбувати! Бджоляр бджоляреві завжди допоможе!
Наступного ранку, як вийшов на пагорб, побачив він дівча, яке ледь крутило педалі, на велосипеді вгору дорогою піднімалося. Здивувався Сергійович, за нею здалеку, згори спостерігаючи. Туристи — вони групами їздять. А ця от сама.
І стояв він, гріючи у сонячних променях маківку свою, поки сонце ще не припікало Стояв і видивлявся на вперту юну велосипедистку, яка вже і з велосипеда зіскочила, і вела його тепер за руль по дорозі. Дивився, поки у ній Айше не впізнав. Личко у неї зовсім не східне, якщо здалеку дивитися. Це зблизька видно, що не слов’янка — очі карі своїм розрізом східну кров одразу видають. Але ж раніше вона сюди не приходила, тож, мабуть, і зараз вона не до нього, а у своїх справах кудись далі йде. Тут чимало стежок.
Проте почекав її Сергійович, не пішов.
А Айше, побачивши пасічника, швидше пішла. І видно було Сергійовичу, що нелегко їй велосипед штовхати!
— Доброго дня, — втомлено видихнула вона, зупинившись метри за три.
Сергійович не гордий, сам підійшов до дівчати. Почекав, поки вона віддихалася.
— Ну, як там у вас? — спитав.
— Мама просила вас до нас зайти, — проговорила Айше. — Як можна скоріше!
— Скоріше? — повторив спантеличений Сергійович. — Так ти що, за мною сюди піднялася?
Дівчина кивнула.
— Оце тобі маєш! Треба було мені вам номер свого мобільного дати! От вже я телепень! — занервував-заспішив пасічник. — Ти тут зачекай, я зараз!
І пішов до пасіки, до намету, на ходу себе клянучи і намагаючись зрозуміти, чому одразу з нею у селище не вирушив, чому почекати її попросив, ніби йому щось треба було із речей з собою прихопити? Чому раніше номер свій телефонний їм не дав?
Уже як зазирнув до намету, заспокоївся.