У вікнах світилося. І ліхтарі надворі горіли. Електрики, значить, цього вечора Албату вистачало.
61
Розпалюючи багаття, пригадував Сергійович минулий серпень. Дуже не схожий на цей, нинішній. Сонце нещадно сліпило Донбас, спека стояла нестерпна! Птахи співали тільки вранці рано, потім стихали, ніби горлянки їм пересихали. Та перед наступним світанком знову співали і співанка та ще більш дзвінкою була, ніби усе одно раділи новому дню, новій спекоті.
Посміхнувся Сергійович, пригадуючи спів птахів, що ранками будив його. Так, раділи вони, звичайно! Точно раділи! Раділи тому, що був новий ранок у їх житті, що живі вони. І він, слухаючи їх, радів. І з тієї ж причини. Хоча іноді здавалося, що нерозумною його радість була, не людською, а тваринною, пташиною.
Пашка тоді новини із Каруселіна приніс, ніби сепаратисти з українською армією домовилися подалі від їх села артилерію відвезти, щоб їх рідну сіру зону розширити! Так, щоб і Каруселіно до неї входило, і Жданівка, і ще кілька селищ! Щоб було у них також мирно і нормально, як і у Світлому, де навіть родини з дітьми малими живуть. І дійсно, майже місяць навіть вночі не стріляли. Тихо було.
Сергійович на радощах осмілів і у сад спати перебрався. Під спів цвіркунів засинав, під пташині серенади прокидався. Бджоли на поле літали. Меду, вони, звичайно, в середині серпня менше брали. Квіти в’януть, сохнуть під сонцем. Але ж на то Бог і дав бджолам крила, щоб шукали вони пилок солодкий і близько, і далеко! Рік тому останній мед він на початку серпня качав. Небагато накачав. Потім рамки чистив. Вулики до зими готував. Та ще й на той час бджоли своїх трутнів вже з вуликів виганяли. Теж до зими готувалися. А ось тут, схоже, медовий сезон подовжиться! Хоча сонце цього ранку також про осінь попередило. Правильно воно, коли природа сама попереджає. Набагато ліпше, ніж як людина у костюмі, твої дні до від’їзду вголос підраховує!
Після сніданку перевіряв Сергійович вулики. Піднімав кришки, принюхувався: чи немає всередині вологи? Посидів навшпиньках біля вулика, який покійний ветеран АТО сокирою пошкодив. Треба б підбити кутик, а то відвисає він трохи. Дивись, так і дно відвалиться, коли прийде час на причеп ставити! Молоток у машині є, гвіздки також знайдуться!
Думки самі на від’їзд налаштовували, на дорогу. І хоч сонце знову пекло немилосердно і проміння його вологу, котра на землі за ніч зібралася, випарувало вже, та не міг Сергійович у роздумах своїх далеко від осені і дороги відійти.
А надвечір насунули на небо хмари. Дощик накрапав. Варто було одній хмарі сонце затулити, як потемніло у Сергійовича в очах, позіхнув він. Чи то через втому, чи то через вологість повітря.
«Завтра до Айсилу піду, — вирішив Сергійович. — І Віталіні подзвоню, про Айше розкажу. Може, підкаже вона щось?» Дощик то накрапав, то ні. Пасічник багаття розпалив, воду у казанку, до гачка на тринозі причепленому, гріти почав. Вирішив гречки зварити.
І раптом почувся йому гуркіт мотора. Далекий ще, але наближався. Підскочив він, зрадів, що це Бекир до нього їде.
«Випустили-таки!» — подумав і поспішив на пагорб над виноградниками.
Ішов і міркував: є цього вечора електрика у Албаті чи ні?
І коли на пагорб вийшов, зітхнув із полегшенням: уже горіли у селищі і ліхтарі вуличні, і вікна в будинках. І машина неквапом вгору, до пасіки повзла, дорогу фарами надибуючи. Второпати, що за машина, Сергійович поки не міг. Тільки ясно йому стало одразу, що не «нива» це, а значить, і не Бекир.
Сім чи вісім хвилин минуло, перш ніж потрапив і сам Сергійович у світло фар великого мікроавтобуса. Біля пасічника зупинився він, і відкрилися праві дверцята прямо на Сергійовича, ледь чи не вчепивши його. Він крок назад зробив.
— Вечір добрий, — привітався чоловік, вибираючись назовні.
Голос видався Сергійовичу знайомим, і це його стурбувало.
Адже друзів він тут собі не надбав. Окрім Айсилу і її дітей майже ні з ким не говорив. Міг, звичайно, у магазині з місцевими словом перемовитися, чи з туристами, які повз пасіку далі маршрутом чи на велосипедах їхали. Але випадкові голоси, колись ним тут почуті, не запам’ятовувалися, провалювалися кудись у безодню, до якої всі непотрібні звуки минулого провалюються. А цей голос ніби не такий був, не випадковий.
— Не пізнаєте? — спитав чоловік.
Намагався Сергійович у обличчя вдивитися, але нічого йому обличчя, у темноті приховане, не сказало.
— Ви до мене у Сімферополь приїздили, — підказав чоловік. — Іван Федорович, якщо забули!
Сергійович напружився. Безкінечні коридори ФСБ пригадав, високі двері кабінетів і сам кабінет, у якому вони з Іваном Федоровичем розмову мали.
— А ви тут як? Випадково? — запитав пасічник, ще не в стані поєднати докупи службовця, що заїхав, із своїм багаттям, із наметом, із пасікою.
— Не зовсім, — голос Івана Федоровича був цілком привітним. — До вас ми приїхали. Ненадовго. Де ви тут мешкаєте?
— Он там, — показав рукою Сергійович. — Бачите вогнище?
— Ну то ви підходьте, а ми під’їдемо! — сказав Іван Федорович.
Грюкнули дверцята мікроавтобуса, проїхав він повз, далі, до намету і вогнища. Зупинився так, що фари його у зелену «четвірку» з вибитим склом втупились.
Сергійович, котрий підійшов слідом, відзначив, що у такому жовтому світлі фар його багатостраждальна машина ще більш нещасний вигляд має.
З мікроавтобуса тепер вже і водій вийшов, фари увімкненими залишив. Перед пасічником знову Іван Федорович постав. А Сергійович побачив на дверцятах мікроавтобуса військову емблему. Здивувався. І ще здивувало його, що окрім лобового, не було у мікроавтобуса вікон, значить, не для людей його було зроблено, а для вантажів!
— Це Василь Степанович, — представив свого супутника Іван Федорович. — Він у нас не водій, це так. Людей не вистачає, роботи багато. Ось і попросив його за кермо сісти. Ну, де ваші бджоли?
— Там он, — рукою махнув пасічник.
— Ходімо, покажете! — Іван Федорович перезирнувся зі своїм супутником, і пішли вони до вуликів, а господар бджіл за ними слідом поквапився.
Василь Степанович ліхтарик увімкнув, став кришки піднімати і всередину присвічуючи ліхтариком, зазирати. Поведінка його насторожила Сергійовича.
— А що? Що таке? Мед я вже вигнав, — занервував він.
— Ми саме тому вас раніше і не турбували, — повернувся до пасічника Іван Федорович.
— Річ у тім, що ми у вас один заберемо... На пару днів. Перевірити треба.
— Що перевірити? — оторопів Сергійович.
— Ви, коли в’їздили, правила порушили. Санітарна служба ваших бджіл не перевіряла. А ви ж знаєте, що бджоли хвороби переносять, можуть кримських бджіл заразити...
— Так мені ж ніхто нічого не казав! Просто пропустили і все!
— Пропустили з гуманних міркувань. А тепер схаменулися. Не хвилюйтеся!
Василь Степанович тим часом перевірив з ліхтариком всі шість вуликів, біля третього від вогнища зупинився. Посвітив на льток. Знову кришку підняв, рукою всередину поліз.
«Льоток закриває!» — зрозумів Сергійович.
— Цей візьмемо, — сказав Іван Федорович, киваючи на вулик, біля якого його супутник стояв. — Допоможете?
Підняли Сергійович з Василем Степановичем вулик, до мікроавтобуса понесли. Іван Федорович вперед побіг, дверцята салону відкрив. Поставили вони вулик всередину.
— Мені ж від’їздити скоро, — промовив пасічник трохи розгублено.
— Знаю, знаю! — закивав Іван Федорович. — Не турбуйтеся. За день-два привеземо, якщо, звичайно, з бджолами все добре! А як ні, вибачайте, доведеться всіх ваших бджіл забирати... Ну добре, не будемо про це завчасно...
Дивлячись на мікроавтобус, що віддалявся невидимою ґрунтовою дорогою, і бачивши лише його фари і габаритні червоні вогники, почував себе Сергійович пригніченим і зламаним.
— Як це, «всіх бджіл забирати»? Вбиватимуть їх усіх, чи що? — тремтячим голосом промовив він.
Ніби і зрозуміло все було йому. Він і сам регулярно перевіряв бджіл: чи здорові, чи нема сліду моровиці. Але саме особисто дивився, жодні перевіряльники чужі не приїздили! Та і здорові його бджілки, він же нещодавно вулики оглядав. Він що, хворих бджіл від здорових не відрізнить? У бджіл же хвороби всі одразу видно! Це вони так, лякають! Подивляться і повернуть! Не варто хвилювання. Привезуть завтра чи післязавтра, куди дінуться?! Навіщо їм його бджоли?