Та самими лише думками заспокоїти себе Сергійович не міг. Раптом зрозумів він, що хай навіть і був той другий, Василь Степанович, ветеринаром і спеціалістом-бджолярем, то до чого тут Іван Федорович, у котрого кабінет на першому поверсі і який, вочевидь, офіцерський костюм вдома тримає, хоч і у цивільному на роботу ходить. До чого тут феесбешники до його бджіл?
Шукав він бодай якесь просте і зрозуміле пояснення, а знайти ніяк не міг. І тоді дістав пляшку настоянки, випив трохи. Але не полегшало. Всівся біля вогнища, хмизу у вогонь додав. Спина тепер мерзла, а грудям пашіло. Вечір віддавав землі вологу. Дощик уже з годину як не накрапав, але у повітрі чути було його прохолодний, липкий запах.
Зробив ще ковток з емальованої кружки. Гіркувата солодкавість розлилася в роті, защемила на язиці.
«Треба звідси швидше їхати», — подумав.
62
Всю ніч не спалося Сергійовичу. Промерз до кісток. Ні спальник від цього холоду, ні светр, на голе тіло вдягнений, не допомагали. Так і не заснув, виліз Сергійович до згаслого вогнища. І здалося йому, що у наметі холодніше, ніж надворі. Знову розпалив багаття, ряднину ближче підтягнув. Долоні до полум’я підніс. А по спині — дрижаки. Ніби і від холоду, але наче й ні. Страх якийсь невиразний оселився у Сергійовичу. Холодний страх, який шкіру морозить.
Голову до неба підняв, ніби там порятунок знайти можна. А небо чисте, зорями всіяне, і місяць величезний, яскравий, майже вповні. Здивувався пасічник, здалося йому, що небо набагато світліше було, ніж земля. Ось опускає він очі долу, на вулики дивиться, і натикається на таку темноту, у якій більше пам’ять йому підказує, де вулик найближчий стоїть, аніж погляд. А другий вулик то вже точно за темнотою ховається, як і те місце, де третій стояв.
«Куди вони його повезли? — задумався знову Сергійович про третій вулик. — Адже ж і знали, коли забирати! Темного вечора, коли всі бджоли з полів повернулися, коли вся бджолина родина у хатці зібралася!»
Похитав головою. Ото ж так! Розуміється той другий на бджолах!
У голові разом з думками шум виник. Дивний шум, чимось трохи головний біль — штуку для Сергійовича досить рідкісну, нагадав.
Але якщо Василь Степанович, той, що у вулик ліхтариком світив, пасічник, то одразу б він зрозумів, що здорові у Сергійовича бджоли. Що немає в них ніяких болячок і паразитів. І чомусь саме третій вулик забрав! А що там? Нічого особливого у тій бджолиній сім’ї немає... А може, вони вирішили навмисно його бджіл чимось заразити? За те, що він до них про Ахтема і Бекира питатися ходив? Адже сказав йому слідчий, що у «чужі справи» Сергійович лізе.
Так сидів пасічник біля багаття, думав і гілля машинально до вогнища підкидав. І ставало його рукам від багаття тепліше. Очі його до темноти нічної вже звикли, і тепер міг він легко уже і стінку другого вулика розгледіти. Головне, зрозумів він, угору на місяць очей не зводити. Бо якщо з місяцем поглядом зустрітися, то потім внизу все чорним видається!
Зашурхотіло поруч. Відволікся Сергійович на звук, озирнувся. Побачив, як їжачок від намету ліниво до багаття подибав, роздивився на рівні своїх оченят, мордочку догори не піднімаючи і людину, що біля багаття сидить, не побачивши. Постояв і далі у траві зашурхотів. У напрямку вуликів.
А як стих шурхіт їжачка, птахи защебетали. Спочатку потиху, потім голосніше. Світало. З першим промінням, що сягало верховіття дерев, задзвеніли вони трелями, заспівали голосніше дитячих свищиків із його, Сергійовича, дитинства.
А він навпаки — зіщулився від безсонної ночі. Голова обважніла, ніби хто вдяг йому капелюха важкого. Хитнуло його до багаття — ледь у вогонь не звалився. Раптово наближене до очей полум’я злякало і на мить збадьорило, дало сили долонями від вологої землі відштовхнутися і назад своє тіло відкинути. Піднімався ж із підстилки важко. Заліз до намету. Вмостився у спальник і заснув.
Проспав Сергійович до полудня. І прокинувся у спеку, спітнілий. І знову переляк його пройняв через незрозумілий стан свій.
«Захворів я, чи що?» — злякався він, вибираючись з намету під знову яскраве сонце, що несло тепло. Ліва рука ніби зомліла, не слухалася, теліпалася, як прив’язана палиця.
Згадав Сергійович, що лежачи на спині прокинувся. А значить, не міг він її у сні притиснути так, щоб заніміла. Права була в порядку. Правою він вмився, поклав баклажку п’ятилітрову з водою на бік і послабив пластикову кришку, щоб потекла вода тонкою цівкою, як з-під крана.
Ноги самі його до вуликів вели, до того місця, де квадрат жовтуватої прим’ятої трави показував місце, звідкіля вчора його вулик машиною вивезли. Постояв він там, а повз нього, з діловитим дзижчанням, бджоли з інших вуликів літали. Підійшов потім до того вулика, який ремонту потребував. Захотілося молоток з машини дістати і гвіздки, та як однією правицею дошки підбити? Ліва потрібна! Без лівої нічого не вийде!
Зітхнув Сергійович. Посмикав лівим плечем, до занімілої руки прислухаючись і намагаючись її силою думки і гіркоти оживити. І ніби відчув він її, тільки от не слухалася рука команди, висіла, як лозина.
«Відійде! — з надією подумав він — Видно-таки у сні якось перетис». Прислухався Сергійович до всього тіла. Температури наче не було, чоло від поту нічного висохло. Однак відчував він себе все одно зламаним, знесиленим, ніби за ніч на двадцять років постарів.
«Ех, поспати б на вуликах», — він пригадав, як у себе вдома, у Малій Староградівці під деревами на зіставлених вуликах спав і як прокидався, ніби силою сотні тисяч бджіл наповнений. Пригадав, яка посмішка щаслива на широкому обличчі губернатора сяяла, коли той після кількох годин сну важко з вуликів злазив. Оце б і йому зараз на вуликах полежати! Може, і рука б ожила, і сили повернулися?!
Поглянув він на свої п’ять вуликів. Подумав про те, що і шостий тут потрібен, щоб як на ліжку. Та і з п’яти можна лежанку скласти, тільки тоді один за узголів’я буде.
Від таких думок полегшало Сергійовичу. Укріпилася і утвердилася у ньому віра у бджолину допомогу. Треба тільки вулики перенести, разом зсунути. Та для цього, навіть якщо лівиця оживе, сил все одно не вистачить! Не довго думаючи, вирішив пасічник в Албат піти, до Айсилу. Може, вона його до міського лікаря відведе?
Сховав він від сонця спекотного свою голову під помаранчевою кепкою «ФК Шахтар». Замість светра, у якому тепер було жарко, натягнув синю теніску, і здалося йому, що рука ліва мимоволі послухалася і сама вдяглася у короткий рукав. Ішов дорогою без колишньої легкості, але із цілеспрямованістю, котра легко і силу, і бадьорість замінила.
63
Двері йому Айше відкрила.
— А мама де? — спитав пасічник, заглядаючи дівчинці за спину й очікуючи, що у коридор ось-ось Айсилу визирне.
— У садочок пішла, у «Казку», на Колгоспну вулицю, — відповіла Айше. — Мама роботу шукає, а там вихователька потрібна...
Сергійович роззувся та так і завмер у коридорі. Задумався: а що ж йому робити, якщо хазяйки нема.
— А вона скоро повернеться? — спитав.
— Так, вже повинна! Вона тільки на співбесіду...
Айше провела гостя до кімнати, посадила до столу і, пообіцявши зробити чаю, вийшла.
Сергійович, усівшись на той самий стілець, на якому вже не раз сидів, озирнувся. Щось змінилося у кімнаті, але що — не міг спочатку зрозуміти. У носі залоскотав незвичний, неприємний запах. Не те, щоб зовсім неприємний, але не такий, який тут раніше витав. Все ще спантеличений, він обернувся, на трюмо подивився. Переконався, що дзеркало все ще тканиною завішене. Опустив погляд на стільницю трюмо. Там знову стеаринова свічка горіла, але не та, що минулого разу. Інша, видно, найдешевша, сіра.