— Ну, щоб з Бекиром владналося все! — підняв він чарку, випив залпом і винувато на хазяйку глянув. Знітився. — Ви вибачте. Я без тосту не можу...
— Що це у вас такі щоки червоні? — спитала Айсилу.
— Вранці на сонці згорів, заспав.
— А рука як?
Сергійович підняв ліву руку, помахав.
— Помогло! Воно багато від чого помагає — на вуликах спати.
— Вам краще у середу їхати, — сказала Айсилу. — У середу вранці черг на в’їзді-виїзді менше. Ви, будь ласка, Айше до виїзду довезіть, а далі вона пішки пройде і російський контроль, і український, а ви її на українській стороні підберете. Добре?
Сергійович кивнув.
— Мені тоді допомога буде потрібна, — заговорив він після хвилинного мовчання. — Щоб вулики на причеп поставити.
— Ми з Сервером допоможемо! — пообіцяла Айсилу.
Уже як сутеніло, повертався Сергійович до пасіки. Шум селища все стихав, і тому занурився Сергійович ідучи у думки про домівку, про Малу Староградівку, про Пашку, про Петра. Ішов помалу, і думав про те, що не відповів Петро на дві чи три його однослівні «есемески». А це могло тільки одне означати. Що немає більше Петра! Загинув він! І від цієї думки важкість у Сергійовича у грудях з’явилася.
З’явилася і збила його дихання з ритму, зробила підйом до пасіки важким і виснажливим. І тоді відігнав він думки про Петра і почав думати про Пашку. Дихання відновилося. Ішлося легше, і щоб підняти настрій, озирнувся Сергійович на вкритий вогнями Албат, у якому різні, звичайно, справи кояться. І хороші, і погані. Але життя там просте звичайне плине, мирне. До такого звикнути можна.
Але ж і у Малій Староградівці життя тече! Для нього звичайне, звичне. Тому, що звик він до нього. Так, живуть вони там тільки удвох з Пашкою. Так, магазинів більше нема, пошти також. Хліба свіжого немає, хіба що приятелі-сепаратисти Пашкині з Каруселіна привезуть. Чи сам туди сходить. Але не такий він тепер у них смачний, як був раніше! А життя все одно далі плине. Як ріка. Куди їй подітися, поки вона у смерть не впаде?!
Уявив собі Сергійович Малу Староградівку у довоєнному стані, зі світлом у вікнах хат і будинків. Навіть переніс її у своїй уяві сюди, до Криму! На місце пасіки і намету свого «поставив». І відчув він, ніби з Албата прямо до рідного села іде. І так приємно йому стало, особливо через те, що дорога від Албата до Малої Староградівки такою короткою тепер виявилася! «Ну а що? — подумав. — Там, де я, там і є Мала Староградівка! Я тут — значить, і вона тут!» Позаду бурчання мотора почулося. Озирнувся Сергійович, дві фари побачив.
Відійшов на узбіччя, до виноградників. Вирішив пропустити машину, хоча у голові вже сумніви виникли: дорога ж за пагорбом уривається, у стежку переходить! Значить, на пагорб хтось їде. До нього, чи що?
За пару хвилин зрівнялася з ним машина — той самий мікроавтобус без вікон і з якоюсь військовою емблемою на дверцятах.
— Ей, стійте! — закричав схвильовано Сергійович. — Я тут!
А мікроавтобус і сам уже зупинився. І скло у дверцятах кабіни спущено було. Із нього Іван Федорович визирав. Обличчя його виявляло спокійну допитливість.
— Сергій Сергійович? — уточнив він.
— Ну так! — Пасічник підійшов до дверцят. — Ви бджіл назад привезли?
Іван Федорович кивнув.
— То, може, підвезете?
— Не дозволено, у машині секретне обладнання. Ми вас там, нагорі почекаємо!
Поспішив Сергійович за мікроавтобусом слідом. Дихання знову збилося і ніяк він не міг його на швидку ходу налаштувати. Коли нарешті до намету дійшов, Іван Федорович і Василь Степанович, той, котрий спеціаліст по бджолам, стояли біля мікроавтобуса, палили.
— То що? — заговорив Сергійович. — Все в порядку? Здорові мої бджілки?
— Ну так, можна сказати, що здорові, — відповів Іван Федорович. — Зараз допалимо і поставимо на місце.
— Може, чаю вам? — запропонував пасічник, відчуваючи радість від повернення бджіл і бажаючи цією радістю поділитися.
— Не треба, часу обмаль у нас. А поки ви багаття розпалите... Ні, дякую!
Як допалили, витягли приїжджі вулик із салону машини. Опустили на траву.
— Ходімо, я покажу куди! — покликав за собою Сергійович.
— А решта вуликів де? — здивувався спеціаліст по бджолам, коли повернули вони «третій» вулик на те саме місце, де він раніше стояв.
— Я їх у лежанку зіставив, — показав Сергійович у бік імбирного дерева. — Тепер на них сплю, лікуюся. Рука от ліва не працювала, а тепер знову можу сумку носити.
— Невже? — не повірив Іван Федорович. — А спробувати можна?
Підійшли вони утрьох до лежанки. Василь Степанович закурив, і Іван Федорович на вулики зіставлені поліз. Улігся на спину.
— Жорсткувато, — видихнув.
— Ну, я підстилаю собі, — пояснив Сергійович.
Завмер Іван Федорович, ніби спиною життя бджіл під своїм тілом слухаючи.
— Ну як? — поцікавився Василь Степанович.
— Цікаво.
— Їхати треба, — у голосі Василя Степановича почулися нотки нетерплячості.
— Так-так, — Іван Федорович зіскочив із лежанки. — Поїхали!
Ще хвилину чи дві Сергійович шум мотора, що віддалявся, слухав, а потім тихо стало. Мирна тиша настала. З її шарудінням, з ледве чутним відлунням переплетених вітерцем звуків минулого дня.
Витягнув Сергійович з палатки спальник. Розіслав на лежанці. Потім до третього вулика, який повернули, підійшов. Кришки відкрив, прислухався. Незвично тихо було у вулику. Бджоли ніби подих і рух притишили. Посвітити б та подивитися, але тоді ще більше вони злякаються.
Поліз Сергійович рукою за передню стінку, відкрив льоток, щоб могли вони назовні вибратися. Акуратно кришку на місце опустив і пішов ліниво до лежанки, все ще долонею, яку у вулик опускав, бджолине тепло відчуваючи.
67
Як прокинувся, лежав якийсь час без відчуттів часу і місця. Ніби один у цілому світі. Птахів і бджіл слухав, очі відкривати зволікав. Але потім зліз з лежанки і першим ділом до «третього» вулика. Перевірити, як там?
Життя у «третьому» вулику вирувало. Ясне діло, бджоли з першими променями сонця встають і до праці беруться. Ось і зараз сідали на льоток, доставляли на лапках пилок у їх загальне господарство. Сідали важко, іноді незграбно, відштовхуючи тих своїх братів і сестер, що забарилися біля отвору вхідного.
Цей рух на льотку біля входу до вулика, завжди зачаровував. Він легко міг і півгодини дивитися на життя бджолиного «аеродрому». Іноді здавалося, що деяких: бджілок уже в «обличчя» впізнає! А іноді здавалося, що бджілки йому кіно показують. От як зараз, коли виштовхнуті були на льоток кілька трутнів, ослаблених і не здатних чинити опір через те, що бджоли-охоронці їх до їжі не підпускали. Трутні не вийшли чи висунулися з вулика, а ніби випали. А слідом за ними міцні, впевнені у своїй правоті і силі бджоли-охоронці вилізли і нумо трутнів до лівого краю льотка штовхати. Як маленькі крилаті бульдозери відштовхнули їх до краю, і полетіли трутні у траву.
«Там їм і смерть, — подумав Сергійович без особливого жалю. — Ну а що, за задоволення треба платити. Одні літають, пилок збирають, стільники будують, як пролетаріат з дня у день від народження до смерті. Інші не встигли вирости, як одразу до матки-бджоли у ліжко й отак от все своє коротке життя як у борделі: зранку до ночі задоволення тілесні. Воно, звичайно, з користю для сім’ї, зі смислом! Але яку повагу трудова бджілка може до трутня мати? Навіть якщо він батько? Ніякого! От і гонять їх геть перед холодами, щоб даром мед та сироп на дармоїдів не витрачати! А прийде час, і родить матка-бджола нових дармоїдів і нових працівниць».
Мудрість природи — от що зачаровувало Сергійовича. Всюди, де мудрість природи була йому видима і зрозуміла, порівнював він вияв цієї мудрості із людським життям. Порівнював і спльовував!
Один трутень, що у траву впав, вже і не ворушився. Видно, давно його до їжі не пускали! І окраску свою яскраву втратив, сірим став.
Залишив Сергійович бджіл. Поснідав нашвидкуруч. Вирішив речі у багажнику перекласти. Під задні сидіння банки з медом поставив. Поглянув на пусті каністри для бензину. Їх треба буде ближче до дверцят покласти, щоб легко на заправці дістати!