— Де їздили? По Україні?
— У себе, по Донбасу.
Митник здивовано мотнув головою, але в очах його в цей момент прокинулося щось добре. Прочитав у його очах Сергійович миттєву до себе поблажливість.
У руках другого митника з’явилася чорна палиця із розвернутим угору дзеркалом. Він роздивлявся за допомогою дзеркала днище машини і раптом озирнувся до її хазяїна.
— Ви скоро ногами гальмуватимете! Треба днище підварити!
— Так, звичайно, підварю! — закивав переляканий пасічник. — Обов’язково! Я ж у сірій зоні живу... У нас там з ремонтом машин проблеми...
Почувши про сіру зону, митники мовчки втупилися на Сергійовича. І кінолог озирнувся. І вівчарка його перестала обнюхувати причеп з вуликами і також озирнулася.
— У нас за правилами кожен водій має звільнити багажник для огляду, — за хвилину промовив невпевнено другий митник. Потім перевів погляд на вулики. Сергійович знітився.
«Це ж скільки з машини витягати! — подумав. — А побачать мед — причепляться!»
— Вулики будемо оглядати? — спитав другий митник першого.
Той озирнувся на машини, що стояли під піддашком, погляд його ожив, як побачив великого «дахового» багажника, під котрим блистів начищений, ніби на продаж, білий «лендровер діскавері» з київськими номерами.
— Ні, не будемо, — відповів він. — Нехай сам своїх бджіл рахує! Он скільки роботи ще! — показав поглядом на джип.
Протягнув мовчки документи Сергійовичу.
— Щасливої дороги! — сказав сухо. — У буферній зоні зупинятися заборонено!
Від різкого перепаду емоцій Сергійович закашлявся. Так закашлявся, що серце в нього закололо. Сів за кермо, сховав паспорт і документи на машину у бардачок — скоро ж знову знадобляться.
Буферною зоною їхав повільно, обганяючи піших мандрівників. Вдивлявся у них, думаючи про Айше. Вона ж також десь тут. А може уже і на українському контролі? Що її перевіряти? Паспорт подивилися, у валізу заглянули і все — вперед і з піснею!
— Ну що, гарно відпочили? — спитав з недоброю іронією в голосі український прикордонник. — З сонцем треба обережніше! — Він також звернув увагу на обгорілі щоки пасічника.
Митники оглянули машину без особливої цікавості.
— Бджіл везете? — поцікавився один, тикнувши пальцем у напрямку причепа.
— Так, я ж бджоляр, — пояснив Сергійович.
— Бджоловіз! — жартома поправив водія балакучий митник і тут же спіймав на собі строгий погляд напарника. Прибрав посмішку з обличчя, замовк.
Виїхавши з контрольного пункту «Чонгар», Сергійович побачив попереду натовп людей і скупчення машин, припаркованих метушливо і не до ладу на обох обочинах. Їхав повільно, видивляючись Айше. Зупинитися не було де. Позаду нетерпляче сигналили.
Попереду з обочини виїхала «Волга» і пасічник поквапився до місця, що звільнилося. Повністю з причепом він туди не вліз, але причеп з вуликами, який майже на метр на асфальт виступив, дороги не перекривав.
Залишивши машину, Сергійович поспішив туди, де натовп народу стояв. І водії, і ті, кого вони зустрічали.
Уже підходячи до натовпу людей, побачив Айше. Вона намагалася пройти, вибратися з цього «мурашника», але якісь чоловіки ніби перегороджували їй шлях. Здалося Сергійовичу, що вона також його бачить, з-за плечей цих чоловіків, ніби через паркан визираючи.
— Сто гривень до вокзалу! — збуджено переконував Айше худий бородань у коричневій куртці. — Їдемо одразу! У мене уже троє у машині сидять, одне місце лишилося!
— Не сидить у нього ніхто! — заявив конкурент у спортивних штанях і тенісці. — Сядете і будете чекати, доки ще трьох не знайде! А у мене вже двоє!
Сергійович криголамом розсунув таксистів, простягнув руку, ухватив Айше за лікоть і потягнув до машини. Точніше — протягнув крізь шеренгу бойових таксистів, а потім просто перехватив ручку валізи і покотив її, з підстрибами на камінчиках і по сміттю дороги, за собою. Айше йшла поруч.
70
Черга до віконця продажу білетів посувалася швидко.
— До Вінниці є місце? — поцікавився Сергійович.
Сива жінка у фіолетовій кофтині по той бік віконця клацнула по клавіатурі комп’ютера. Втупилася у монітор.
— Дивно, але є, — сказала, не дивлячись на клієнта. — Видно, хтось здав... Купе, верхнє, вісімдесят шосте. Вагон п’ятий. Відправляється за сорок хвилин.
— Давайте! — зрадів пасічник.
— Паспорт! — веліла вона.
Айше подала свій український паспорт, на вигляд зовсім новенький.
— Двісті шістдесят три гривні сорок копійок!
Айше передала касирці дві двохсотки.
— А коли він прибуває? — спитав Сергійович. — Мені подзвонити треба, щоб зустріли!
— О п’ятій ранку, завтра! Сімнадцять годин дороги.
— Ого! — здивувався пасічник.
Коли вийшли надвір, він помітив на обличчі Айше посмішку. І сам зрадів.
— Ти у Вінниці від платформи нікуди не відходь! Дружина моя тебе зустріне, її Віталіна звати, — заговорив Сергійович поспіхом, коли вони вже біля п’ятого вагона спинилися. — Раптом що, ось її телефон...
Айше занесла валізу і наплічник до купе, знову вийшла на платформу.
— У поїзді не бійся, у нас пасажири нормальні, — Сергійовичу чомусь хотілося заспокоїти дівча перед довгою дорогою.
— Там самі жінки, — повідомила Айше, ніби сама хотіла заспокоїти пасічника. — Все буде добре.
— Чай обов’язково у провідника замовляй! Вони роблять! У них кип’яток завжди є!
Дівчина кивнула.
— Дівчино, сідайте вже! — кругленька, схожа на матрьошку провідниця явно зверталася до Айше.
В очах молодої татарки знову блиснув острах, вона подивилася на Сергійовича з болем, ніби родичами вони були, котрих силоміць розлучають. Він і не помітив, як міцно обійняв дівчину.
— Ну що ви, як назавжди! — майже обурилася провідниця. — Швидше, потяг не чекатиме!!!
— З першої платформи відходить потяг 86 Новоалексіївка — Львів! — прогриміло над вокзалом. І Сергійович відпустив Айше.
Потяг майнув останніми вагонами, і залишився Сергійович один на платформі. Його хитнуло, ніби це він зараз їхав потягом, а не Айше. Тоскно стало на душі. Тоскно і сумно, ніби він щось не те зробив, ніби це він від потяга відстав.
— Чорт, — прошепотів, і витер тильною стороною долоні очі. Здалося, ніби плаче.
Подзвонив Віталіні. Повідомив час прибуття і номер вагона. Описав Айше, щоб легше впізнати було.
— Що це з тобою? — спитала колишня дружина стурбовано.
— А що?
— Голос у тебе тремтить! Плачеш, чи що?
— Стомився, — видихнув Сергійович. — Спав мало, на кордоні нерви попсували...
Вона мовчала. Він слухав її мовчання, що линуло здалеку, з самої Вінниці, до якої звідси сімнадцять годин дороги! І сам мовчав, не знаючи, що іще сказати.
— Ти сам хоч приїдеш? — спитала вона раптом, голос її прозвучав ніжно, як колись до і після весілля звучав.
— Так, — видихнув він і злякався власної відповіді. Поквапився додати: — Мабуть. Але мені спочатку додому треба. Баптисти вугілля на зиму привезуть!
Вона не відповіла.
— Анжеліку поцілуй! — попросив Сергійович після паузи. — Пора мені... Я подзвоню! До побачення.
— До побачення, — попрощалася Віталіна.
71
Дорога на Мелітополь слалася рівною стрічкою посеред полів. Сонце все сліпило очі. Очі вже втомилися від вітру, що обвівав обличчя. Хотілося заплющити їх і їхати замруженим, щоб відпочили вони і від сонця, і від вітру. Мружився Сергійович і позіхав, відчуваючи, як безсонна ніч, ранній ранок, нервові очікування на російському контролі та і взагалі неспокій і суєта у Новоалексіївці між автобусами і вокзалом — все це звалилося тепер на пасічника, як тонни вугілля у штольні, притисло його. Йому б від цього тиску звільнитися, поспати! І руки втомилися кермувати, пальці німіють.
Здригнувся Сергійович, кинув оком назад, щоб перевірити — чи нікому він не заважає своєю повільною їздою. Погляд випадково вихопив пакет, який на задньому сидінні лежав.