І сама по собі у думках Галина постала! Дивно, що він про неї у магазинчику не згадав, коли з іншою продавчинею мед на продукти міняв. Та ось теж моторна і ділова, кісточками рахівниці клацала легко і вміло.
А вечір заходив, і машини, котрі їхали назустріч, фари увімкнули. Сергійович теж увімкнув. Наступний дороговказ повз проплив: Новобогданівка, Веселе — ліворуч, Троїцьке, Старобогданівка — праворуч.
«То от у чому справа! — зрозумів бджоляр. — Це ж поворот на Веселе, до Галини...»
І нога сама натиснула ніжно на педаль гальм. З’їхав на узбіччя. Вимкнув мотор. Вибрався з машини, плечі розправив і відчув біль у ключицях. Та й поперек занив.
«Господи, що ж я за руїна», — пожалів себе Сергійович.
І знову Галина згадалася. І борщ її, і затишний дім. Може, заїхати? Переночувати? Адже все одно сьогодні він вже ніякий для дороги, та і яка дорога потемки?
Замислився. Жінка вона, ясне діло, хороша. Але заїхати переночувати — це якось неправильно. І вона не про те подумає. Вона ж, коли востаннє телефонувала, казала, що переїжджати він до неї може, а не заїздити...
Дістав Сергійович мобільний. Подзвонив.
— Серьожа? — прозвучав її приємно здивований голос. — Ти ще в Криму?
— Ні, виїхав вже.
— А куди? — запитала вона обережно.
— Ну, — зволікав відповідати. — Спочатку доньку знайомої на поїзд посадив... А тепер додому треба.
— А до нас не заїдеш?
— Ти розумієш, баптисти вугілля возять на зиму, дають тільки тим, хто не поїхав...
— А потім? Ну, коли привезуть?
— Не знаю. Мабуть. Я подзвоню!
Присів втомлено Сергійович на землю. Долонями на неї сперся. Її теплоту, що запрошувала до сну, відчув. Сидів так хвилин зо п’ять, відпочиваючи, тишею вечоровою мирною заспокоювався. А в кишені мобільник задзвонив.
Засмутився Сергійович, вирішив, що то Галина йому передзвонює. Видно, відчула, що він десь поруч, і зараз вмовляти почне, щоб заїхав він до неї! Знехотя дістав телефон і, поглянувши на екранчик, обімлів: дзвонив Петро!
Підніс мобільник до вуха. Замість «Здоров!» чи «Алло!» вирвалося у нього із неприхованою радістю: — Живий! Живий, братуха!
— Та живий, — підтвердив солдат, чий голос теж радості не приховував. — Дома вже. Після госпіталю. Кульгаю.
— Ну і слава богу, що кульгаєш! Кульгаєш — значить живий!
— А у вас як? — поцікавився солдат.
— Та нічого, додому їду, — Сергійович озирнувся на машину і чи то її нещасний вигляд, чи то згадка про домівку «перемкнули» його. Здалося йому, що від машини холодом повіяло. — А скажи, — повернувся він до телефонної розмови, — той хлопець, що убитий, на полі лежав... Він ще там?
— Ні, забрали. Ще до того, як нас розбомбили. Хлопці з «Евакуації-200». Повезли його до рідних. Волонтером із Дніпра виявився.
— От і добре, — видихнув бджоляр. — Добре, що забрали. Ти, коли час матимеш, приїзди! В гості приїзди!
— Та ви що! — розсміявся хлопець. — Які гості під час війни?!
— Ні, не зараз, після війни! — виправив свою думку Сергійович.
— Після війни — обов’язково! — пообіцяв Петро.
73
Фари вихопили з темряви з’їзд на ґрунтівку, і Сергійович, пригальмувавши, вивернув кермо праворуч. Проїхав метрів двісті-триста. Зупинився. Вийшов і перевірив кріплення причепа. Переконався, що все в порядку, знову сів за кермо, і поплила машина неквапом, колихаючись на вибоїнах ґрунтової дороги, безкрайнім полем. Фари пробивали темінь, їх світло розходилося ледь навсібіч, але зрозуміти, що там росло, Сергійович не міг. Не міг та й не хотів. Очі, втомлені від вітру, сльозилися.
Нарешті спинився. Витягнув і розіслав підстилку. Поверх неї спальник розклав. Подумав, що ніч наче більш холодна за попередню має бути. Він же на схід іде! І на північ, і на схід.
Щойно ліг, а в голові неспокій. Машина не замикається, а в бардачку — граната. Хто завгодно може вночі туди залізти, і в машину, і в бардачок! Залізе, знайде гранату! Візьме до рук, а тут він, господар машини, прокинеться, шумом розбуджений. Прокинеться та й до машини! А у злодія граната в руках. Що злодій зробить? Ясне діло — кине в Сергійовича гранату! Це ж так просто! Висмикнув чеку, кинув, а сам на землю впав — як у старих фільмах про війну показують!
Виліз Сергійович зі спального мішка. До машини підійшов. Витягнув гранату і до спальника повернувся. Підсунув її під правий край підстилки. Тільки потім ліг. На живіт ліг. Права рука сама до неї, до гранати, потяглася. Накрив Сергійович долонею гранату, та так і заснув. Вона йому ніби спокій і впевненість у доброму сні подарувала.
Сон, щоправда, виявився дивним. У сні Сергійович в лісі гриби збирав. А значить, восени діло було. У руках ніс він дві корзинки і в кожній вже чимало підберезовиків і білих лежало. Так чимало, що перестав він маслюки підбирати, а на сироїжки і взагалі ногою наступити норовив. І от коли обидві корзинки наповнилися, важкими стали, повернув він назад, додому. Повернув туди, звідки прийшов. І водночас задумався — а що ж це за ліс, у якому він гриби збирає? Адже поблизу його села лісів немає! Та там, де є «вперед», там завжди і «назад» є, і ось пішов він зворотно, і навіть місця, якими вже проходив, впізнавати став. А значить, як би там не було, а мали б його ноги до того місця вивести, звідкіля він до лісу зайшов. І довірився він ногам. Тим більше, що йшли вони впевнено, і дороги у голови не питали. І не тривожили його жодні сумніви, навіть навпаки, охопила його цікавість: захотілося швидше побачити край лісу, щоб зрозуміти: як це можна перехід від одного світлого простору в один темний забути? Там, де закінчується ліс, там же завжди світліше! Навіть вночі, якщо місяць і зорі хмарами не закриті.
І ось в очікуванні проходу з одного простору до іншого поспішав він, слухаючи хрускіт під ногами шишок і гілок. Так прискорився крок його, що майже зливався цей хрускіт у суцільну музику. Музика ця була сумна, напружена. І в якийсь момент видалося Сергійовичу, що голосніша вона стала. Набагато голосніша, ніж спочатку. Зупинився він, думаючи, що і музика зараз спиниться, стихне! Адже це він її ногами по лісовій землі грає. Спинився, а вона звучить, продовжується, долинає з-за спини, з глибини лісу.
Руки у Сергійовича заболіли. Пригадав він, що в руках — корзини, повні грибів. Опустив корзини на землю, а тріск гілля, шум вітру, шурхіт все голосніше і голосніше. Озирнувся він. І побачив у лісовій хащі рух, ніби стовбури дерев з місця на місце переступають. І ще додалося до музики щось рідне і дуже знайоме. Прислухався — дзижчання! Дзижчання бджіл, тільки не дзвінке, тонке і ніжне, а ніби важке, приземлене, як гудіння.
Злякався він, але ще пару секунд стояв на місці, поки не побачив дивну фігуру, що виділялася з темноти, виступала з глибокої невидимої темноти у ледь видиму ближню. Ця фігура людського зросту не належала людині. Тіло істоти видовженим було і майже до землі доходило, тільки там, внизу, коротенькі ніжки несли це тіло дрібними кроками уперед.
Злякався Сергійович і, лишивши на землі корзини, побіг щодуху далі, до того виходу з лісу, котрий його ноги пам’ятали.
Прокинувся серед ночі. Чоло мокре. Перевернувся на спину, але знову заснути не вийшло. Ще раз на живіт ліг, і рука права до краю підстилки сама потяглася, гранату, котра там лежала, долонею накрила.
74
Сонце вже на східному небосхилі досить високо висіло. Вибираючись зі спальника, роздавив Сергійович долонею помідор. Озирнувся навсібіч, а там, що ліворуч, що праворуч — помідорне поле, тільки ніби забуте. Врожай поганенький, плоди також. Видно, плюнув фермер на свої помідори, вирішив збирати те, що вродило краще.