Я знала, що мій батько й брати загинули. Я бачила їх у коридорі, накритих простирадлами. Але маму винесли на ношах, і я бачила, як Мейсі ворушилася, хникаючи, коли чоловік в уніформі ніс її коридором.
Містер Шацман похитав головою.
— Вона не повернеться.
— Ну, тоді Мейсі…
— Твоя сестра, Маргарет, не вижила, — каже він, відвертаючись.
Мої мама й тато, двоє братів і сестра, так само дорогі мені, як я сама, — цю втрату неможливо описати словами. І навіть якби я й знайшла слова, щоб виразити свої почуття, слухати мене було ні´кому. Всі, до кого я була прихильна у світі — у цьому новому світі, — померли або жили десь далеко.
Тієї ночі, коли сталася пожежа, коли вони взяли мене до себе, я чула, як місіс Шацман у себе в спальні сварилася зі своїм чоловіком, вирішуючи, що зі мною робити. «Я про це не просила. — Її сичання прозвучало так виразно, наче ми були в одній кімнаті. — Ці ірландці! Стільки дітей у такій маленькій квартирі. Дивно, що таке не стається частіше».
Доки я слухала крізь стіну, в моїх грудях ширилася порожнеча. «Я про це не просила». Лише за кілька годин до цього мій тато повернувся додому з роботи в пабі й перевдягнувся, як завжди після зміни, з кожним шаром скинутого вбрання позбуваючись огидного смороду. Мама церувала одяг, за що їй платили гроші. Домінік чистив картоплю. Джеймс грався в кутку. Я малювала на аркуші паперу, навчаючи Мейсі літер, відчуваючи її тепло й вагу в себе на колінах і липкі пальці у волоссі.
Я намагаюся забути жах того, що сталося. Хоча, певно, забути — неправильне слово. Як я можу забути? Але як мені йти далі хоч на крок, не гамуючи відчаю, що переповнює мене? Заплющивши очі, я чую плач Мейсі й мамині крики, відчуваю їдкий запах, жар вогню на шкірі й різко сідаю на свою убогу постіль у сінях у Шацманів, обливаючись холодним потом.
Мамині батьки померли, брати — в Європі, один за одним пішли служити в армію, і я не маю жодного уявлення, як їх знайти. Але мені здається, і я кажу про це місіс Шацман, що можна спробувати сконтактувати з батьковими матір’ю та сестрою, що залишилися в Ірландії, хоча ми не спілкувалися з ними, відколи прибули до цієї країни. Я ніколи не бачила листів від бабусі й ніколи не бачила, аби батько що-небудь їй писав. Наше життя в Нью-Йорку було таке гнітюче, й ми за нього трималися так непевно, що навряд чи батькові багато про що хотілося розповідати. Я знала лише назву села й прізвище батькової родини, однак, можливо, цього виявиться досить.
Але місіс Шацман супиться й хитає головою, і тоді я усвідомлюю, яка я самотня. З цього боку Атлантики немає жодного дорослого, який би мною цікавився, який би привів мене до корабля й заплатив за мій квиток. Я — тягар для громади, ніхто за мене не відповідає.
— Ти, дівчинка-ірландка. Підійди. — Худа, насуплена наглядачка в білому чепчику робить знак кістлявим пальцем. Напевно, вона дізналася, що я ірландка, з документів, які заповнив містер Шацман, коли привів мене до Товариства допомоги дітям кілька тижнів тому, або ж, мабуть, з мого акценту, й досі дуже відчутного. — Гм! — мовить вона, стиснувши губи, коли я стаю перед нею. — Рудоволоса.
— Як шкода, — відказує пухкенька жінка поряд з нею, а тоді зітхає. — І ці веснянки. У її віці й так важко дістати місце.
Худорлява облизує свого великого пальця і відкидає волосся з мого обличчя.
— Ти ж не хочеш відстрашити людей, правда? Не дозволяй волоссю закривати обличчя. Якщо будеш акуратна й чесна, може, вони не робитимуть передчасних висновків.
Вона защіпає ґудзики на моїх рукавах, а коли нахиляється, щоб перев’язати шнурівки на моїх чорних туфлях, з її чепчика піднімається запах плісняви.
— Украй важливо мати пристойний вигляд. Бути схожою на дівчинку, яку жінка хотіла б бачити в себе вдома, охайною й поштивою. Але не надто… — Вона зиркає на іншу пані.
— Не надто що?.. — питаю я.
— Деякі жінки не надто доброзичливо ставляться до гарненьких дівчат, які сплять із ними під одним дахом, — відповідає вона. — Не те, щоб ти була аж така… Та все одно. — Вона вказує на мій ланцюжок. — Що це таке?
Я піднімаю руку й торкаюся олов’яного кладдахського кельтського хрестика, який носила з шестирічного віку, обводячи пальцем обриси серця.
— Ірландський хрестик.
— У потяг не дозволяється брати з собою сувеніри.
Моє серце б’ється так гучно, що мені здається, ніби вона його чує.
— Він належав моїй бабуні.
Жінки розглядають хрестика, і я бачу, як вони вагаються, намагаючись вирішити, що робити.
— Вона дала мені його в Ірландії, перш ніж ми поїхали. Це… Це все, що в мене залишилося.