Може, думаю я, тут хтось захоче мене взяти. Може, я матиму життя, про яке не наважувалася й мріяти, затишний дім, де вдосталь їжі — теплий пиріг, чай з молоком і цукру скільки заманеться. Але, піднімаючись сходами на сцену, я тремчу.
Ми вишиковуємося за зростом, від найнижчого до найвищого, деякі з нас і досі тримають малюків. Хоча Голландчик і на три роки старший за мене, я височенька як на свій вік, тож нас у шерензі розділяє лише один хлопець.
Містер Курран прокашлюється і починає виголошувати промову. Окидаючи його оком, я помічаю, що в нього розчервонілі щоки й злякані очі, довгі й пишні каштанові вуса й жорсткі брови, пузо, що виступає з-під краю жилета, наче заледве прикрита повітряна кулька.
— Лише кілька заповнених документів, — каже він благочестивим громадянам Міннесоти, — відділяють вас від одного з цих дітей, що стоять на сцені, міцних, здорових, готових працювати на фермі й допомагати з хатньою роботою. Ви маєте можливість врятувати дитину від нужденності та, напевно, місіс Скетчерд погодиться — без перебільшення, ще й від гріха та зіпсутості.
Місіс Скетчерд киває на знак згоди.
— Отож у вас є можливість зробити добру справу з вигодою для себе, — веде далі він. — Від вас очікуватиметься годувати, одягати і вчити дитину до вісімнадцятирічного віку, а також, звісно, давати релігійну освіту, й ми щиросердо сподіваємося, що ви з часом не лише прихилитеся до дитини, а й ставитиметеся до неї, як до рідної. Вибрану дитину ви можете забрати безоплатно, — додає він, — на пробний період тривалістю дев’яносто днів. По закінченні цього терміну, якщо забажаєте, ви зможете віддати її назад.
У дівчинки, що стоїть поруч мене, виривається тихий звук, схожий на собаче скавучання, і вона бере мене за руку. Її долоня холодна й волога, мов жаб’яча спина. «Не хвилюйся, все буде гаразд…» — починаю я, але вона дивиться на мене з такою безвихіддю, що я змовкаю. Коли ми бачимо, як люди стають у чергу й починають підніматися сходами на сцену, я почуваюся, мов корова на сільськогосподарській виставці, на яку мене брав дідусь у Кінварі.
Переді мною зупиняється молода світловолоса жінка, худенька й бліда, і на вигляд серйозний чоловік із випуклим адамовим яблуком, вбраний у фетрового капелюха. Жінка робить крок уперед.
— Можна?
— Перепрошую? — кажу я збентежено.
Вона простягає руки. Он воно що. Вона хоче взяти Карміна.
Той зиркає на жінку й ховає обличчя на моїй шиї.
— Він сором’язливий, — говорю я їй.
— Привіт, хлопчику. Як тебе звати?
Він відмовляється підводити голову. Я його гойдаю.
Жінка обертається до чоловіка й каже м’яко:
— Очі можна вилікувати, як думаєш?
— Не знаю. Напевно.
Інші жінка й чоловік спостерігають за нами. Вона дебела, насуплена, вбрана у засмальцьований фартух, а в нього на кістлявій голові тоненькі пасма волосся.
— Як тобі оця? — каже чоловік, показуючи на мене пальцем.
— Не подобається мені її вигляд, — відповідає жінка, скривившись.
— Ви їй на вигляд теж не подобаєтеся, — шпигає Голландчик, і ми всі здивовано на нього озираємося.
Хлопець між нами відступає назад.
— Що ти сказав? — Чоловік підходить і стає перед Голландчиком.
— Вашій дружині не обов’язково таке говорити, — голос у Голландчика тихий, але мені чути кожне слово.
— А ти не втручайся. — Чоловік піднімає Голландчикове підборіддя вказівним пальцем. — Моя дружина може казати про вас, сиріт, усе, що їй, у біса, хочеться.
Лунає шурхіт, мелькає чорний плащ, і, наче змія із заростів, з’являється місіс Скетчерд.
— Що тут сталося? — Її голос тихий і рішучий.
— Оцей хлопець огризнувся на мого чоловіка, — скаржиться жінка.
Місіс Скетчерд дивиться спочатку на Голландчика, а тоді на подружжя.
— Ганс… енергійний, — мовить вона. — Він не завжди думає, перш ніж щось сказати. Перепрошую, не знаю вашого імені…
— Барні Маккалум. А це моя дружина, Ева.
Місіс Скетчерд киває.
— Що ти маєш сказати містерові Маккалуму, Гансе?
Голландчик опускає погляд. Я знаю, що йому кортить сказати. Напевно, ми всі знаємо.
— Перепрошую, — бурмоче він, не підводячи очей.
Доки все це діялося, худенька світловолоса жінка переді мною пальцем пестила Кармінову ручку і тепер, хоч і тулячись до мене, він скоса на неї позирає.
— Милий малюк, правда? — Вона ніжно тицяє пальцем у його м’якенький животик, і він їй боязко всміхається.