Жінка озирається до свого чоловіка.
— Думаю, візьмемо його.
Я відчуваю на собі погляд місіс Скетчерд.
— Приємна пані, — шепочу я Кармінові на вухо. — Вона хоче бути твоєю мамою.
— Мама, — тепло дихає він мені в щоку. Його очі круглі й блискучі.
— Його звати Кармін.
Я забираю його чіпкі рученята зі своєї шиї.
Жінка пахне трояндами, такими, як пишні білі квітки вздовж доріжки у моєї бабуні вдома. Вона дрібненька, мов пташка. Жінка кладе долоню на Кармінову спинку, і той іще міцніше до мене притуляється.
— Усе гаразд, — починаю я, але гублю слова.
— Ні, ні, ні, — пищить Кармін. Здається, я от-от зомлію.
— Вам не потрібна дівчинка, яка допомагала б із ним? — випалюю я. — Я вмію… — Я щосили згадую, що вмію робити добре, — лагодити одяг. І куховарити.
Жінка дивиться на мене з жалем.
— Ох, дитино, — зітхає вона. — Мені шкода. Ми не можемо собі дозволити двох. Ми лише… ми прийшли сюди по маля. Я певна, що ти знайдеш… — Вона змовкає. — Ми лише хочемо маля, щоб мати повну сім’ю.
Я стримую сльози. Кармін відчуває зміну в мені й починає рюмсати.
— Іди до своєї нової мами, — кажу я йому й віддираю його від себе.
Жінка незграбно його бере, обхопивши руками. Вона не звикла тримати дитину. Я простягаю руку й заправляю його ніжку за її руку.
— Спасибі, що доглядала за ним.
Місіс Скетчерд проводжає подружжя зі сцени до столу з документами. Кармінова темна голова лежить на жінчиному плечі.
Одного за одним дітей навколо мене забирають. Хлопець, що стояв поруч, іде з низенькою, круглястою жінкою, яка каже йому, що тепер якраз час мати чоловіка на господарстві. Дівчинку, яка скавучала, забирає стильна пара в капелюхах. Ми з Голландчиком стоїмо разом і тихо перемовляємося, коли підходить чоловік з обличчям таким засмаглим та обвітреним, що скидається на стару шкіру на черевикові, а за ним — сердита жінка. Чоловік стоїть перед нами якусь хвилю, а тоді стискає Голландчикове передпліччя.
— Що ви робите? — питає Голландчик здивовано.
— Роззяв рота.
Я розумію, що Голландчикові хочеться відступити й ударити його, але містер Курран уважно за нами спостерігає, тож він не наважується. Чоловік запихає брудного на вигляд пальця йому в рота. Голландчик смикає головою.
— Працював на сінному пресі? — питає чоловік.
Голландчик дивиться поперед себе.
— Чуєш мене?
— Ні.
— Ні — не почув, що я спитав?
Голландчик дивиться на нього.
— Ніколи не працював на сінному пресі. Навіть не знаю, що це таке.
— Що скажеш? — питає чоловік у жінки. — Впертий, але нам саме треба хлопця його статури.
— Пристосується. — Підходячи до Голландчика, вона повідомляє: — Ми об’їжджаємо коней. Хлопці не так уже й відрізняються.
— Забираймо його, — пропонує чоловік. — Нам іще далеко їхати.
— Вибрали? — питає містер Курран, наближаючись до нас із нервовим смішком.
— Ага. Візьмемо цього.
— Гаразд! Ідіть за мною, підпишемо документи.
Усе так, як передбачав Голландчик. Грубі селяни, що шукають помічника на роботу в полі. Вони навіть не супроводять його зі сцени.
— Може, буде не так і погано, — шепочу я.
— Якщо він підніме на мене руку…
— Тебе відправлять деінде.
— Я робоча сила, — каже він. — Така моя доля.
— Вони мають віддати тебе до школи.
Він сміється.
— А як не віддадуть, то що буде?
— Ти їх примусиш. А тоді, за кілька років…
— Я тебе знайду, — каже він.
Мені складно контролювати свій голос.
— Ніхто мене не хоче. Мені доведеться повертатися на потяг.
— Гей, хлопче! Годі гаяти час! — гукає чоловік, плескаючи в долоні так гучно, що всі обертаються на звук.
Голландчик іде зі сцени, спускається сходами. Містер Курран потискає чоловікові руку, поплескує його по плечі. Місіс Скетчерд проводжає подружжя до дверей, Голландчик тягнеться позаду. У дверях він оглядається й ззирається зі мною. А тоді зникає з очей.
Важко повірити, але ще навіть не полудень. Дві години минули, відколи наш потяг прибув на станцію. В залі тупцяють десь із десяток дорослих, залишилося шестеро сиріт — я, кілька хворобливих на вигляд хлопців-підлітків та кілька непоказних дітей, худезних, косооких, похмурих. Не треба довго думати, чому нас не вибрали.
Місіс Скетчерд піднімається на сцену.
— Гаразд, діти. Мандрівка продовжується, — каже вона. — Неможливо визначити, що саме робить дитину підхожою для кожної окремої сім’ї, але, чесно кажучи, нащо вам жити в родині, де вас не приймають усім серцем. Отож, навіть якщо це й не здається бажаним результатом, я переконана, це на краще. І якщо за кілька спроб стане ясно, що… — Її голос тремтить. — Поки що переймаймося лише вашою наступною зупинкою. Доброчесні мешканці Елбанса, що в штаті Міннесота, чекають на вас.