Елбанс, штат Міннесота, 1929 рік
Стоїть раннє пообіддя, коли ми прибуваємо в Елбанс, що, як я бачу з потяга, який під’їжджає до станції, і містом важко назвати. Мер стоїть на відкритій платформі, і щойно ми сходимо з потяга, нас групкою ведуть до зали засідань, що за квартал від станції. Яскрава синь ранкового неба вицвіла, наче надто довго пробула на сонці. Повітря похолоднішало. Я вже не нервуюся й не хвилююся. Тільки хочу, щоб це чимшвидше скінчилося.
У залі менше людей, десь із п’ятдесят, але вони заповнюють невеличку цегляну будівлю. Сцени немає, тож ми йдемо до центру й повертаємося обличчями до натовпу. Містер Курран виголошує не таку пишну версію промови, як у Міннеаполісі, й люди повільно наближаються. Загалом вони здаються біднішими й добрішими; жінки вбрані в сільські сукні, а чоловікам, видно, незручно в недільному одязі.
Коли нічого не очікуєш, це легше витримати. Я щиро вірю, що знову опинюся в потязі, щоб зійти в наступному місті, показатися разом з іншими невибраними дітьми й поїхати далі. Ті з нас, хто залишиться, швидше за все, повернуться в Нью-Йорк і ростимуть у сиротинці. Можливо, це не так і погано. Принаймні я знаю, чого очікувати: тверді матраци, жорсткі простирадла, суворі доглядачки. Але також і дружба з іншими дівчатками, їжа тричі на день, школа. Я можу повернутися до цього життя. Мені тут не потрібна сім’я, і, напевно, буде ліпше, якщо я її не матиму.
Думаючи це, усвідомлюю, що до мене придивляється якась жінка. Вона десь одного з моєю мамою віку, має хвилясте коротке каштанове волосся й просте, виразне обличчя. Вона вбрана в білу блузку з високим комірцем з вертикальними складками, темний візерунчатий шарф і просту сіру спідницю. Взута вона у важкі чорні черевики, на шиї висить золотий ланцюжок з великим овальним медальйоном. Чоловік, який стоїть за нею, — повний і рум’яний, зі скуйовдженим темно-рудим волоссям. Ґудзики заледве тримаються на камізельці під натиском його черева.
Жінка підходить до мене ближче.
— Як тебе звати?
— Ніїв.
— Ів?
— Ні, Ніїв. Я з Ірландії, — відповідаю я.
— Як це пишеться?
— Ен-і-ї-ве.
Вона озирається на чоловіка, а той широко всміхається.
— Щойно з корабля, — каже він. — Так, крихітко?
— Ну, не… — починаю я, але чоловік мене перебиває:
— Звідки ти?
— З графства Голуей.
— А, так. — Він киває, а в мене тьохкає серце. Він його знає!
— Мої батьки з графства Корк. Приїхали дуже давно, під час голоду.
Ці двоє — дивне подружжя: вона насторожена й стримана, а він аж підстрибує, кипить енергією.
— Ім’я доведеться змінити, — звертається вона до чоловіка.
— Як тобі захочеться, люба.
Жінка киває мені.
— Скільки тобі років?
— Дев’ять, мем.
— Умієш шити?
Я киваю.
— А вишивати хрестиком? Підшивати поділ? Знаєш, як зробити «шов назад» вручну?
— Досить добре. — Я навчилася вишивати, сидячи в нашій квартирі на Елізабет-стріт, допомагаючи мамі, коли та брала одяг церувати, а іноді й шити цілу сукню з відрізу тканини. Переважно замовлення були від сестер Розенблум, що жили поверхом нижче. Вони виконували тонку роботу, а одноманітнішу радо віддавали мамі. Я стояла поруч неї, коли вона крейдою перемальовувала викрійки на бавовну та ситець, і вчилася робити широкі прості стібки, якими скріплювали частини виробу.
— Хто тебе навчив?
— Мама.
— Де вона тепер?
— Померла.
— А батько?
— Я сирота.
Мої слова повисають у повітрі.
Жінка киває чоловікові, той кладе руку їй на спину й веде в інший кінець кімнати. Я спостерігаю, як вони розмовляють. Він хитає головою і тре пузо. Вона торкається корсажу блузки долонею, вказує на мене. Він нахиляється, поклавши руки на пояс, і шепоче їй на вухо. Вона оглядає мене з голови до ніг. Вони повертаються.
— Мене звати місіс Берн, — говорить вона. — Мій чоловік працює жіночим кравцем, ми наймаємо кількох місцевих жінок шити одяг. Ми шукаємо дівчинку, що була б вправна з голкою.
Це так відрізняється від того, чого я очікувала, що в мене немає слів.
— Буду з тобою відверта. Ми не маємо дітей і не зацікавлені бути названими батьками. Але якщо ти будеш чемною й працелюбною, можеш розраховувати на справедливе ставлення.