Я киваю на знак згоди.
Жінка всміхається, її обличчя змінюється. На якусь мить воно здається майже приязним.
— Добре. — Вона тисне мені руку. — Тоді ми підпишемо документи.
Підходить містер Курран, що крутився поряд, нас ведуть до столу, де на необхідних документах ставляться дати й підписи.
— Гадаю, ви виявите, що Ніїв доросліша за свій вік, — каже їм місіс Скетчерд. — Якщо її виховувати в суворому, богобоязному домі, можна сподіватися, що вона стане достойною жінкою.
Відвівши мене вбік, вона шепоче:
— Тобі пощастило знайти дім. Не підведи мене й Товариство. Я сумніваюся, що тобі випаде інакша можливість.
Містер Берн закидає мою валізу собі на плече. Я виходжу за ним і його дружиною із зали засідань, йду по тихій вуличці й завертаю за ріг, де стоїть припаркований чорний «форд» перед скромною вітриною магазину, на якій висить оголошення про розпродаж, написане від руки: «Норвезькі сардини в олії — 15 центів, порційна яловичина — 35 центів за фунт». Вітер шурхотить у тополях обабіч дороги. Поклавши мою валізу в багажник, містер Берн відчиняє для мене задні дверцята. Авто зсередини чорне, шкіряні сидіння холодні й ковзкі. Сидячи позаду, я почуваюся дуже маленькою. Берни займають свої місця попереду й не озираються.
Містер Берн простягає руку й торкається плеча дружини, а вона йому всміхається.
З гучним гуркотом авто оживає, й ми від’їжджаємо. Берни ведуть жваву розмову на передніх сидіннях, але мені не чути й слова.
Через кілька хвилин містер Берн наближається до скромного бежевого тинькованого будинку з брунатною облямівкою. Щойно він вимикає двигун, місіс Берн обертається до мене:
— Ми зупинилися на Дороті.
— Подобається тобі це ім’я?
— Заради Бога, Реймонде, байдуже, що їй подобається, — випалює місіс Берн, відчиняючи дверцята авта. — Ми вибрали Дороті, значить, так її й зватимуть.
Я подумки приміряю нове ім’я: Дороті. Гаразд. Тепер я Дороті.
Тиньк відлущується й з облямівки злізає фарба. Але шибки сяйливо чисті, а галявина акуратна й підстрижена. Круглясті вазони з рудими хризантемами стоять обабіч сходів.
— Одним із твоїх завдань буде підмітати ґанок, сходи та доріжку щодня, доки не випаде сніг. У будь-яку погоду, — каже місіс Берн, доки я йду за нею до вхідних дверей. — Совок і мітла — у коридорі, в шафі ліворуч. — Вона обертається й зупиняється, і я мало не наштовхуюся на неї. — Ти уважно слухаєш? Мені не подобається повторювати.
— Так, місіс Берн.
— Називай мене мем. «Мем» буде досить.
— Так, мем.
Маленький коридор похмурий і темний. Тіні від білих плетених занавісок на кожному вікні створюють на підлозі мереживні фігури. Ліворуч, у трохи прочинених дверях я краєм ока бачу червонясті шпалери, обідній стіл та стільці їдальні. Місіс Берн натискає на кнопку на стіні, й над головою загоряється світло, доки містер Берн заходить у будинок, несучи мою валізу, витягнуту із багажника.
— Готова? — питає місіс Берн і відчиняє двері праворуч, що ведуть у кімнату, де, на мій подив, повно людей.
Елбанс, штат Міннесота, 1929 рік
Двоє жінок у білих блузках сидять перед великими швацькими машинками, на корпусі яких золотим написано слово «Зінгер», натискаючи однією ногою на металеві ґратчасті педалі, що рухають голки вгору-вниз. Коли ми заходимо, вони не підводять погляду, лише й далі продовжують стежити за голками, заправляючи нитку за лапку й розправляючи тканину. Кругленька молода жінка з кучерявим каштановим волоссям стоїть навколішках на підлозі перед тканинним манекеном, пришиваючи до корсажа крихітні перлинки. Сивоволоса жінка сидить на брунатному стільці, випроставши спину, й підшиває поділ ситцевої спідниці. Дівчина, що здається лише на кілька років старшою за мене, вирізає викрійку з тонкого паперу, розкладеного на столі. На стіні над її головою висить канва в рамці, на якій жовто-чорними нитками дрібним хрестиком вишито: «От би мені стільки роботи, як у бджілки».
— Фенні, можеш зупинитися на хвилину? — каже місіс Берн, торкаючись плеча сивої жінки. — Скажи іншим.
— Перерва, — оголошує стара.
Усі підводять погляд, але зрушується з місця лише дівчинка, що кладе на стіл свої ножиці.
Місіс Берн оглядає кімнату, задерши підборіддя.
— Як вам відомо, ми вже давно потребували допомоги, тож мені дуже приємно вам повідомити, що ми її знайшли. Це Дороті. — Вона вказує рукою на мене. — Дороті, познайомся з Берніс, — це жінка з кучерявим волоссям, — Джоан і Саллі, — жінки за машинками, — Фенні, — та, що мені всміхається, — і Мері. Мері, — каже вона до наймолодшої дівчини, — ти допоможеш Дороті звикнути до нового оточення. Вона може виконувати дещо з твоєї механічної роботи й звільнить тобі час на інші речі. А ти, Фенні, приглядатимеш. Як завжди.