— Так, мем, — відповідає Фенні.
Мері кривиться і втуплюється в мене поглядом.
— Ну що ж, повертаймося до роботи, — пропонує місіс Берн. — Дороті, твоя валіза в передпокої. Ми обговоримо твоє спальне місце під час вечері. — Вона обертається йти, а тоді додає: — Ми їмо у визначений час. Сніданок — о восьмій, обід — о дванадцятій, вечеря — о шостій. Між тим ніяких перекусів. Самодисципліна — це одна з найважливіших рис, які може мати юна леді.
Коли місіс Берн іде з кімнати, Мері киває до мене:
— Жвавіше, ворушися! Думаєш, у мене повно часу?
Я слухняно підходжу й стаю за нею.
— Що ти знаєш про шиття?
— Я допомагала мамі ладнати одяг.
— За швацьку машинку сідала?
— Ні.
Вона нахмурюється.
— А місіс Берн про це знає?
— Вона не спитала.
Мері зітхає, явно роздратувавшись.
— Я не очікувала, що доведеться навчати тебе основ.
— Я швидко вчуся.
— Сподіваюся. — Мері бере зі столу благенький аркуш паперу. — Це викрійка. Знайома з ними?
Я киваю, й Мері продовжує, описуючи різноманітні сторони роботи, яку мені доведеться виконувати. Наступні кілька годин я проводжу, роблячи те, що більше ніхто не хоче робити: розпорюю шви, приживляю, замітаю, збираю шпильки й наколюю їх на подушечки. Я все штрикаю себе й маю бути обережною, щоб не заплямувати кров’ю тканину.
Усе пообіддя жінки гають час розмовами ні про що й коли-не-коли наспівуючи впівголоса. Але переважно вони мовчать. Через якийсь час я кажу:
— Перепрошую, мені треба в туалет. Будь ласка, покажіть, де він.
Фенні підводить погляд.
— Думаю, я її відведу. Моїм пальцям потрібен перепочинок.
Важко підвівшись, вона киває на двері. Я йду за нею коридором у скромну й бездоганно чисту кухню, а потім виходжу через задні двері.
— Оце наш нужник. Боже борони, місіс Берн спіймає тебе в тому, що в будинку. — Вона говорить з південним акцентом.
Углибині двору, поцяткований жмутками трави, що схожа на рідке волосся на полисілій голові, стоїть похилений сірий сарайчик із щілиною в дверях. Фенні киває в його бік.
— Я почекаю.
— Ви не мусите.
— Що більше часу ти там проведеш, то довше мої пальці відпочиватимуть.
Сарайчик продуває наскрізь, а через щілину в дверях видно срібло денного світла. Чорне сидіння туалету, де-не-де витерте аж до дерева, приладнане посередині грубо обтесаної лавки з діркою. На стіні висить рулон смужок газетного паперу. Я пам’ятаю нужник за нашим домом у Кінварі, тож запах мене не шокує, однак сидіння холодне. Як буде ходити сюди під час снігопаду? Так само, напевно, тільки гірше.
Закінчивши, я відчиняю двері, обсмикуючи сукню.
— У тебе аж ребра світяться, — каже Фенні. — Закладаюся, ти ще й голодна.
Її правда. У мене в шлунку порожнеча.
— Трішки, — визнаю я.
Обличчя Фенні зморшкувате й втомлене, але очі ясні. Мені важко сказати, їй сімдесят чи сто. Вона вбрана в гарну бузкову сукню з квітковим візерунком і корсажем з брижами, і мені цікаво, чи вона сама її пошила.
— Місіс Берн не дуже добре нас годує в обід, та все ж, напевно, ти й стільки не з’їла. — Вона запихає руку в кишеню сукні й дістає маленьке блискуче яблуко. — Я завжди відкладаю щось на потім, раптом знадобиться. Вона, як поїмо, щоразу замикає холодильник.
— Не може бути!
— Ще й як може. Каже, що не хоче, аби ми там щось вишукували без її дозволу. Але зазвичай мені вдається щось та приберегти. — Вона простягає мені яблуко.
— Я не можу…
— Бери. Маєш навчитися брати те, чим люди хочуть поділитися.
У яблука такий свіжий і солодкий запах, що мій рот наповнюється слиною.
— Краще з’їж його тут, до того як ми повернемося. — Фенні зиркає на двері, а тоді на вікна другого поверху. — Ану ж піди з ним у нужник.
Хай як неапетитно це звучить, я така голодна, що мені байдуже. Я заходжу назад у сарайчик і жадібно з’їдаю яблуко до осередка. По моєму підборіддю стікає сік, і я витираю його зворотним боком долоні. Мій татко любив з’їдати й осередок: «Там же всі поживні речовини. Це чисте невігластво — його викидати», — казав він. Але мені тверда частина скидається на риб’ячу кістку.