— Ні.
— Чому?
Моллі пронизливо скидає оком на Вівіан. Вона не звикла до таких прямих питань, власне, ні до яких не звикла. Єдина людина, що так прямо з нею розмовляє, — це соціальна працівниця Лорі, а та вже знає подробиці її життя. (Хай там як, Лорі не питає її чому. Її цікавить лише наслідок і напучування). Але Моллі не може огризнутися на Вівіан, що, як-не-як, врятувала її від колонії. Якщо порятунком можна назвати п’ятдесят годин прискіпливих розпитувань. Моллі відкидає волосся з очей.
— Не шукала, бо мені байдуже.
— Справді.
— Справді.
— Анітрохи не цікаво.
— Ні.
— Чомусь я в це не вірю.
Моллі знизує плечима.
— Гм-м… Бо, власне кажучи, мені здається, що ти… злишся.
— Я не злюся. Просто мені байдуже. — Моллі витягає стосик записників із коробки й гупає ними об підлогу. — Віддамо на макулатуру?
Вівіан гладить її по руці.
— Напевно, цю я залишу, — каже вона, як наче дотепер не казала такого про всі інші коробки.
— Вона пхає носа в мої справи! — каже Моллі, притуляючись лицем до Джекової шиї. Вони у його «сатурні», вона сидить на ньому згори на відкинутому передньому сидінні.
Сміючись, лоскочучи її щоку щетиною, він питає:
— Що ти маєш на увазі?
Його руки прослизають їй під сорочку, і він гладить її боки.
— Лоскітно, — пищить вона, звиваючись.
— Мені подобається, коли ти так вигинаєшся.
Моллі цілує його в шию, в темну пляму на підборідді, в куточок губ, в густі брови, а він притягає її до себе ближче, проводить руками по її боках, під маленькими грудьми, обхоплює їх долонями.
— Я й крихти не знаю про її життя — і не хочу знати! Але вона очікує, що я розкажу їй усе про своє.
— Ой, годі, що тобі з того? Якщо вона трохи більше про тебе знатиме, може, поводитиметься привітніше. Може, години минуть трохи швидше. Напевно, їй самотньо. Хочеться з кимось поговорити.
Моллі кривиться.
— Прояви трохи чуйності, — муркоче Джек.
Вона зітхає.
— Я не мушу розважати її оповідками про своє паскудне життя. Усі не можуть бути багаті й жити в хоромах.
Він цілує її в плече.
— Тоді підійди з іншого боку. Став їй питання.
— Нащо це мені? — Вона зітхає, гладячи пальцем його вухо, доки він не повертає голову й кусає його, а тоді обхоплює губами.
Він простягає руку й хапається за важіль, і спинка сидіння різко опускається. Моллі незграбно на нього падає, й вони обоє починають сміятися. Зсовуючись убік, щоб їй вистачило місця на задньому сидінні, Джек каже:
— Просто роби те, що треба, аби відпрацювати свої години, згода? — Повертаючись набік, він проводить пальцями по поясу її чорних легінсів. — Якщо тобі це не вдасться, можливо, мені доведеться знайти спосіб потрапити в колонію разом з тобою. А від цього нам обом буде несолодко.
— Як на мене, не так і погано.
Спускаючи її пояс нижче, він каже: «Ось кого я шукаю» — і обводить контури витатуйованої черепахи у неї на стегні. Панцир черепахи — загострений овал, розділений навпіл, наче щит, із роменом з одного боку й індіанською закруткою — з другого, а лапи розкинуті загостреними арками.
— Нагадай-но, як звати цього малого?
— У нього немає імені.
— Я назву його Карлосом, — каже він, нахиляючись і цілуючи її стегно.
— Чому?
— У нього такий вигляд, як у Карлоса. Правда ж? Бачиш його маленьку голову? Він наче киває, мовляв: «Як життя?» Привіт, Карлосе! — каже він фальцетом, із акцентом, торкаючись черепахи вказівним пальцем. — Як справи, чуваче?
— Ніякий це не Карлос. Це індіанський символ, — мовить вона трохи роздратовано, відштовхуючи його руки.
— Ой, та ну, визнай — ти була п’яна й вибрала якусь випадкову черепаху. Тобі під руку так само легко могло потрапити закривавлене серце або якісь несправжні слова китайською.
— Це неправда! Черепахи означають дещо дуже особливе в моїй культурі.
— Та ну, принцесо-воїне? Наприклад?
— Черепахи носять свої домівки на спині. — Проводячи пальцями по тату, Моллі розказує йому те, що розповів їй батько. — Вони водночас відкриті й приховані. Вони символ сили й стійкості.
— Це дуже глибоке твердження.
— А знаєш чому? Бо я дуже глибока.
— Справді?
— Так, — відповідає вона й цілує його в губи. — Взагалі, я зробила це тату, бо, коли ми жили в Індіан-Айленді, у нас була черепаха на ім’я Шеллі.
— Он воно що.
— Ага. От тільки я не знаю, що з нею сталося.
Джек кладе долоню їй на стегно.
— Я певний, що все з нею добре. Хіба черепахи не живуть років зі сто?