— Якщо сидять в акваріумі та їх нікому годувати — ні.
Він нічого не відповідає, просто обіймає за плечі й цілує її волосся.
Вона вмощується на сидінні поряд із ним. Вітрове скло запітніло, ніч темна, й у Джековому «сатурні» вона почувається закутаною, захищеною. Як черепаха в панцирі.
Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік
Коли Моллі натискає на кнопку дзвінка, до дверей ніхто не підходить. У будинку тихо. Вона дивиться на телефон: 9:45 ранку. Сьогодні в учителів день для самоосвіти, занять немає, тож вона подумала: чому б не відпрацювати кілька годин?
Моллі тре руки й намагається вирішити, що робити далі. Ранок надміру туманний і холодний, а вона забула взяти з собою светра. Дівчина сіла на безплатний екскурсійний автобус, який об’їжджає острів по колу, й вийшла на найближчій до будинку Вівіан зупинці, хвилин за десять ходьби. Якщо нікого немає вдома, їй доведеться повернутися на зупинку й почекати наступного автобуса, на що буде потрібен якийсь час. Але, попри сироти на шкірі, Моллі завжди любила такі дні. Застигле сіре небо й голі гілки дерев їй до душі більше, ніж нехитрий прогноз сонячних весняних днів.
У маленькому записнику, який завжди має з собою, Моллі акуратно записувала час: чотири години одного дня, дві наступного. Наразі двадцять три. На лептопі вона зробила таблицю в екселі, де детально все вказала. Джек сміявся б, якби побачив, але вона пробула в системі досить довго, щоб розуміти, що все зводиться до документів. Владнай свої документи, так, щоб на них стояли правильні підписи, й звинувачення будуть зняті, гроші виплачені, чи щось таке. Будеш неорганізований — ризикуєш втратити все.
Моллі думала, що зможе сьогодні відпрацювати принаймні п’ять годин. Разом уже буде двадцять вісім — понад половина.
Вона знову тисне на кнопку дзвінка, прикладає складені човником долоні до скла, щоб зазирнути в погано освітлений коридор. Узявшись за ручку, вона виявляє, що та повертається й двері відчиняються.
— Агов! — гукає вона, зайшовши всередину, і, не почувши відповіді, гукає знову, трохи гучніше, йдучи коридором.
Учора, перш ніж піти, Моллі повідомила Вівіан, що прийде раніше, але не сказала, коли саме. Тепер, стоячи у вітальні з запнутими вікнами, вона роздумує, чи не повернутися додому. Старий будинок повен звуків. Соснова підлога скрипить, віконниці дрижать, мухи гудуть під стелею, лопотять фіранки. Не маючи потреби відволікатися на людські голоси, Моллі уявляє, що чує звуки з інших кімнат: стогін ліжкових пружин, крапання кранів, гудіння флуоресцентних ламп, брязкання ланцюжків-вимикачів.
Вона дає собі якусь хвилину озирнутися навкруги — вишукана поличка над каміном, різьблені дубові рами, мідна люстра. Із чотирьох вікон з видом на море видно вигнуту лінію узбережжя, пишні ялини вдалині, блискучі аметистові хвилі. У кімнаті стоїть запах старих книжок, розпалюваного вчора вогню і, ледь чутний, чогось пряного з кухні — сьогодні п’ятниця, напевно, Террі куховарить на вихідні.
Моллі оглядає старі томи на високих книжкових полицях, коли відчиняються двері на кухню й у вітальню забігає Террі.
Моллі обертається.
— Привіт.
— Ой! — скрикує Террі, притискаючи до грудей килима, якого саме тримала в руках. — Ти збіса мене налякала! Чому ти тут?
— Гм-м, ну… — затинається Моллі, поставивши собі таке саме питання. — Я дзвонила у двері кілька разів, а тоді просто увійшла.
— Вівіан знає, що ти мала прийти?
І справді?
— Я не певна, що ми домовилися на конкретний…
Террі звужує очі й нахмурюється.
— Не можна отак приходити, коли заманеться. Вона не завжди вільна.
— Я знаю, — відказує Моллі, відчуваючи, як починає паленіти обличчя. — Перепрошую.
— Вівіан ніколи не погодилася б почати так рано. У неї є розклад. Вона прокидається о восьмій чи дев’ятій, спускається о десятій.
— Я думала, що літні люди рано прокидаються, — бурмоче Моллі.
— Не всі, — Террі упирається руками в боки. — Але річ не в цьому. Ти увійшла без запрошення.
— Ну, я не…
Террі зітхає:
— Можливо, Джек сказав тобі, що я не була в захваті від цієї ідеї. Від того, що ти так відпрацьовуватимеш свої години.
Моллі киває. Починаються нотації.
— Він пішов на ризик заради тебе, не питай мене чому.
— Я знаю і ціную це. — Моллі знає, що втрапляє в халепу, коли починає оборонятися. Але вона не може втриматися: — І сподіваюся, я показую, що гідна цієї довіри.
— Отак з’являючись без запрошення — ні.