Десь за годину вона чує, як відчиняються двері в коридор, і підводить погляд. У кімнату заходить Вівіан, озирається навкруги, помічає Моллі й усміхається, наче й не здивована її бачити.
— Прийшла спозаранку! — каже вона. — Мені до душі твій ентузіазм. Можливо, я сьогодні дозволю тобі спорожнити коробку. Або дві, якщо пощастить.
Елбанс, штат Міннесота, 1929 рік
У понеділок я прокидаюся рано й умиваюся над кухонною раковиною ще до того, як прокинуться місіс і містер Берни, а тоді акуратно заплітаю волосся у дві кіски й зав’язую стрічки, які знайшла в купі обрізків у кімнаті для шиття. Вбираю найчистішу сукню й фартух, який вішала сохнути на лавці біля дому після недільного прання.
За сніданком — грудкуватою вівсянкою без цукру, — коли я питаю, як дістатися до школи й о котрій я маю там бути, місіс Берн зиркає на чоловіка, а тоді знову на мене. Вона туго обгортає плечі своїм темним візерунчастим шарфом.
— Дороті, ми з містером Берном вважаємо, що ти не готова до школи.
Вівсянка на смак мов затверділий тваринний жир. Я дивлюся на містера Берна, що захилився зав’язати шнурівки на черевиках. Його пишні кучері опускаються на лоба, закриваючи лице.
— Що ви маєте на увазі? — питаю я. — Товариство…
Місіс Берн сплескує в долоні й скупо мені всміхається.
— Ти більше не вихованка Товариства допомоги дітям, правда ж? Тепер ми вирішуємо, що для тебе краще.
Серце тьохкає в моїх грудях.
— Але ж я маю піти.
— Ми подивимося на твої успіхи в наступні кілька тижнів, але поки ми вважаємо, що тобі варто дати собі трохи часу пристосуватися до свого нового дому.
— Я… пристосувалася, — відповідаю, відчуваючи, як щоками піднімається тепло. — Я зробила все, що ви мені казали. Якщо ви непокоїтеся, що в мене не буде часу на шиття…
Місіс Берн упирається в мене поглядом, і мій голос змовкає.
— Заняття в школі тривають уже понад місяць, — каже вона. — Ти безнадійно відстала й цього року точно не зможеш наздогнати. Та й лише Господь знає, в яку школу ти ходила в тих нетрях.
Мене обсипає морозом. Навіть містер Берн ошелешений цими словами.
— Що ти, що ти, Лоїсо, — каже він тихо.
— Це не були… нетрі. — Я заледве вимовляю це слово. А потім, бо вона не спитала, бо ніхто з них не спитав, додаю: — Я ходила в четвертий клас. Мою вчительку звали міс Уріг. Я співала в хорі, ми ставили оперету «Гладенькі камінці».
Вони обоє на мене дивляться.
— Мені подобається в школі, — веду далі я.
Місіс Берн підводиться й починає забирати тарілки зі столу. Вона бере мою тарілку, хоч я ще не доїла свій тост. Її рухи уривчасті, і столові прибори дзвенять об порцеляну. Вона пускає в раковину воду й складає тарілки з гучним брязкотом. А тоді обертається, витирає руки об фартух.
— Яка ти нахабна! Більше й слова не хочу чути. Ми тут вирішуємо, що для тебе найкраще. Тобі ясно?
І на цьому кінець. Більше про школу ніхто не згадує.
Кілька разів на день місіс Берн матеріалізується в кімнаті для шиття, мов привид, але ніколи не бере до рук голки. Її обов’язки, з того, що я бачу, полягають у записуванні замовлень, передаванні завдань Фенні, яка потім розподіляє їх між нами, і забиранні готових виробів. Вона питає Фенні, як просувається шиття, і водночас оглядає кімнату, аби переконатися, що ми всі занурені в роботу.
У мене повно питань про Бернів, які мені страшно ставити. У чому саме полягає бізнес містера Берна? Що він робить з одягом, який шиють жінки? (Я могла б сказати «який ми шиємо», але моя робота, наживляння й підшивання, — це як чистити картоплю й називати себе кухарем). Куди місіс Берн ходить і як проводить свій час? Іноді я чую, як вона щось робить нагорі, але неможливо збагнути, що саме.
У місіс Берн багато правил. Вона сварить мене в присутності інших дівчат за дрібні порушення та помилки — за те, що склала постільну білизну не досить акуратно або ж залишила кухонні двері розчиненими. Усі двері в будинку мають бути завжди зачинені, хіба що хтось заходить або виходить. Така його зачиненість — двері в кімнату для шиття, двері в кухню, навіть двері згори на сходах — робить його зловісним і загадковим. Уночі, коли я лежу на своєму матрацику в темному передпокої біля підніжжя сходів, тручи ступнями одна об одну, щоб зігрітися, мені страшно. Мені ще ніколи не доводилося отак бувати на самоті. Навіть у Товаристві допомоги дітям, лежачи під наглядом на металевому ліжку, я була оточена іншими дівчатами.