Ми йдемо повільно, бо у Фенні хворе стегно, через район, повний маленьких будиночків, що туляться один до одного. На розі з Елм-стріт ми звертаємо ліворуч у бік центру й перетинаємо Мейпл, Берч та Спрюс, перш ніж повернути праворуч на Мейн. Більшість будинків здаються досить новими й побудованими за приблизно однаковим проектом. Вони пофарбовані в різні кольори, а двори — з акуратними кущиками й квітниками. Деякі доріжки ведуть просто до дверей, інші огинають будинок. Підходячи ближче до центру, ми проминаємо будинки на кілька сімей та де-не-де комерційні заклади: заправну станцію, гастроном, теплицю, повну квітів кольорів осіннього листя: рудих, золотих, багряних.
— Навіть не уявляю, чому ти не запам’ятала цієї дороги, коли тебе везли додому, — каже Фенні. — Боже, дівчино, ну ти й нетямуща.
Я скоса зиркаю на неї, а вона хитро мені всміхається.
В універмазі на Мейн-стріт погане освітлення й дуже тепло. Мені потрібна хвилина, щоб очі пристосувалися. Звівши погляд, я бачу копчені окости, що звисають зі стелі, та полиці за полицями галантерейних товарів. Ми з Фенні купуємо кілька пачок голок для шиття, трохи розлініяного паперу, рулон марлі. Заплативши, Фенні бере цент зі здачі й пускає його мені через прилавок.
— Візьми собі льодяника на дорогу додому.
Банки з льодяниками стоять на полиці й пропонують запаморочливі поєднання кольорів та смаків. Якийсь час поміркувавши, я вибираю закруток із рожевим кавуном і зеленим яблуком.
Я розгортаю льодяника і пропоную відламати шматок, але Фенні відмовляється.
— Я більше не люблю солодкого.
— Я не знала, що це можна перерости.
— Це твоя цукерка.
Дорогою додому ми йдемо повільно. Ні їй, ні мені, думаю я, не хочеться туди повертатися. Твердий рельєфний льодяник водночас солодкий і кислий, і це поєднання смаків таке яскраве, що я мало не зомліваю. Я смокчу його, доки не добираюся до палички, дістаючи велику втіху.
— Маєш його доїсти, перш ніж ми дійдемо до будинку, — каже Фенні. Мені не треба пояснювати.
— Чому Мері мене ненавидить? — питаю я, коли ми вже майже підійшли.
— Вона не ненавидить тебе, дитино. Вона боїться, — пирхає Фенні.
— Чого?
— А як ти думаєш?
Я не знаю. Чого б це Мері мене боялася?
— Вона певна, що ти забереш у неї місце, — пояснює Фенні. — Місіс Берн грошима не розкидається. Нащо їм платити Мері за роботу, яку можна навчити тебе виконувати задурно?
Я стараюся не виказувати ніяких емоцій, але слова Фенні мене обпалюють.
— Ось чому вони мене вибрали.
Вона лагідно всміхається.
— Хіба ти ще не здогадалася? Їм підійшла б будь-яка дівчина, що вміє тримати голку. Дармова робота є дармова робота. — Піднімаючись сходами, вона додає: — Ти не можеш винуватити Мері в тому, що вона боїться.
Відтоді замість перейматися через Мері я зосереджуюся на роботі. Стараюся робити так, щоб стібки були однакові й рівненькі. Обачно прасую кожен виріб, щоб він став гладенький й охайний. Кожна одежина, що переходить з мого кошика до кошика Мері чи котроїсь з жінок, дає мені відчуття втіхи від роботи.
Але мої стосунки з нею не покращуються. Швидше навпаки: що кращою стає моя робота, то грубішою й вимогливішою стає Мері. Я кладу наживлену спідницю у свій кошик, а Мері вихоплює її, розриває шви й кидає її мені назад.
Листя з багряного стає кольору карамелі, а тоді матового брунатного, і я ходжу в нужник по пружному килиму, що солодко пахне. Якогось дня місіс Берн оглядає мене з голови до ніг і питає, чи є в мене якийсь інакший одяг. Я вбирала поперемінно то одну, то другу сукню, з якими приїхала: в біло-синю клітинку й у смужечку.
— Ні, — відповідаю я.
— Що ж, — каже вона. — Значить, щось собі пошиєш.
Пізніше того пообіддя вона везе мене до міста, нерішуче поставивши одну ногу на педаль газу, а другою, через випадкові інтервали, натискаючи на гальмо. Отак то смикаючись вперед, то зупиняючись, ми врешті опиняємося перед дверима магазину.
— Можеш вибрати три різні тканини. Скажімо, по два з половиною метра кожна? — Я киваю. — Матеріал має бути міцний і недорогий, тільки такий підходить для… — Вона змовкає. — Дев’ятирічної дівчинки.
Місіс Берн веде мене до відділу, повного рулонів тканин, вказуючи на полицю з дешевшим товаром. Я вибираю бавовну в синьо-сіру клітинку, делікатний зелений візерунок і рожеві «огірки». Місіс Берн схвалює перші два вибори й кривиться щодо останнього.
— Боже борони, не для рудого волосся.
Вона витягає рулон синьої бавовни.