Може, від незнання ліпшого, але мені стало подобатися працювати в кімнаті для шиття. Я щодня нетерпляче очікую зустрічі з жінками: з доброю Фенні, простодушною Берніс та тихими Саллі й Джоан. (Тільки не Мері, яка, здається, не може пробачити мого існування.) І мені до вподоби робота. Мої пальці стають сильніші і спритніші; на те, що раніше забирало годину або й більше, тепер досить кількох хвилин. Раніше я боялася нових швів і технік, але тепер радію складним завданням: гострим складкам, блискіткам, делікатному мереживу.
Інші бачать, що я стаю вмілішою, і дають мені більше завдань. Не сказавши про це вголос, Фенні взяла на себе перевіряти якість моєї роботи.
— Будь уважна, люба, — каже вона, проводячи тонким пальцем по моїх стібках. — Не поспішай, роби їх маленькими й рівними. Пам’ятай, хтось це вбиратиме, можливо, знову й знову, аж до дірок. Будь-яка пані хоче почуватися гарною, навіть якщо вона не дуже заможна.
Відколи я приїхала в Міннесоту, люди попереджали мене про наближення великого холоду. Я починаю його відчувати. Мало не цілоріч Кінвару заливає дощем, ірландські зими холодні й мокрі. Нью-Йорк місяцями стоїть сірий, брудний і сльотавий. Але нічого не зрівняється з цим. Уже були дві великі завірюхи. Надворі холоднішає, і мої пальці дубіють так, що, коли шию, я мушу зупинятися й розтирати їх, щоб продовжувати роботу. Я помітила, що інші жінки вбирають руквички без пальців, і коли спитала, звідки вони їх узяли, то відповіли, що сплели їх самі.
Я не вмію плести. Мама мене так і не навчила. Але я знаю, що потребую рукавичок для своїх задубілих, холодних рук. За кілька днів до Різдва місіс Берн оголошує, що на свято, в середу, буде неоплачуваний вихідний. Вони з містером Берном на цілий день поїдуть за місто в гості до родичів. Мене вони з собою не запрошують. Під кінець робочого дня в переддень Різдва Фенні нишком дає мені маленький пакунок, загорнутий у брунатний папір. «Розкрий пізніше, — шепоче вона. — Скажеш, що привезла з дому». Я ховаю її у кишеню й бреду через снігові замети заввишки з коліно до нужника, де в напівтемряві розгортаю пакунок, доки вітер дме крізь тріщини в стінах та щілину в дверях. Усередині пара рукавичок без пальців, сплетених з товстої темно-синьої пряжі, та пара брунатних вовняних рукавичок. Надягнувши рукавички, я виявляю, що Фенні підбила їх шерстяною підкладкою й зробила кінчики пальців товщими.
Як і Голландчик та Кармін у потязі, ці кілька жінок стали для мене чимось на кшталт сім’ї. Як тому покинутому лошаті, що тулиться до корів, може, мені просто треба відчувати тепло належності. І якщо я не знайду його в Бернів, то знайду, хай не зовсім чи самообманюючись, із жінками-швачками.
До січня я так схудла, що нові сукні, які я сама собі пошила, висять. Містер Берн то приходить, то йде в різний час, і я його бачу лише зрідка. Роботи в нас усе менше. Фенні вчить мене плести, й коли-не-коли дівчата приносять роботу з собою, щоб не здуріти з нудьги. Щойно швачки йдуть о п’ятій, обігрів вимикають. Світло гасять о сьомій. Я проводжу вечори на своїй лежанці, не в змозі заснути, трусячись у темряві, прислухаючись до завивань нескінченних віхол, що бушують надворі. Я думаю про Голландчика — чи він спить у хліву, з худобою, чи харчується лише помиями. Я надіюся, що йому тепло. Якогось дня на початку лютого місіс Берн заходить у швацьку кімнату тихо й неочікувано. Здається, вона перестала доглядати за собою: увесь тиждень носить ту саму сукню, вже засмальцьовану, волосся в неї задовге й сальне, а на губі болячка.
Вона просить Саллі, дівчину за «Зінгером», вийти в коридор, і кілька хвилин по тому Саллі повертається з почервонілими очима. Вона мовчки збирає свої речі.
Через кілька тижнів місіс Берн приходить по Берніс. Вони виходять у коридор, а тоді Берніс повертається й збирає речі.
Тепер залишаємося лише Фенні, Мері та я.
Якогось вітряного пообіддя наприкінці березня місіс Берн прослизає в швацьку кімнату й кличе Мері. Тоді мені стає її шкода — попри її грубість, попри все. Вона повільно збирає речі, вбирає пальто й капелюха, дивиться на мене й Фенні й киває, а ми киваємо у відповідь.
— Благослови тебе Господь, дитино, — каже Фенні.
Коли Мері й місіс Берн ідуть з кімнати, ми з Фенні дивимося на двері, силкуючись розчути за ними тихе бурмотіння. Фенні мовить: