— «Джен Ейр»? — питає Джек.
— Яка різниця?
— Я купив би її для тебе.
— Що ж…
Навіть вскочивши в таку халепу й, напевно, вимушена поїхати геть, вона знає, що ніколи не попросила б Джека купити їй ту книжку. В житті з опікунами вона ненавидить найбільше оцю залежність від людей, яких заледве знає, беззахисність перед їхніми забаганками. Вона навчилася нічого ні від кого не очікувати. Про її іменини часто забувають; на свята про неї думають останньою чергою. Їй доводиться задовольнятися тим, що дають, а те, що дають, — це рідко те, що вона просила.
— Ти така збіса вперта! — каже Джек, наче читаючи її думки. — Подивися, в яку халепу себе втягнула.
У двері Молліної кімнати гучно стукають. Вона притискає телефона до грудей і дивиться, як повертається ручка. Ще одне, з чим їй доводиться жити, — ні замка, ні особистого простору.
Діна заглядає в кімнату, міцно стиснувши нафарбовані рожевою помадою губи.
— Ми маємо поговорити.
— Гаразд. Я тільки закінчу розмову.
— З ким ти говориш?
Моллі вагається. Чи зобов’язана вона відповідати? Ой, та яка різниця.
— З Джеком.
Діна насуплюється.
— Поквапся. Ми не можемо витратити на це весь вечір.
— Я за хвилинку буду.
Моллі чекає, дивлячись просто на Діну, доки та зникає за дверима, й знову прикладає телефона до вуха.
— Настав час розстрілу.
— Ні, ні, послухай, — відказує Джек. — Я маю ідею. Але вона трохи… божевільна.
— Вибач, — каже Моллі похмуро. — Мені треба йти.
— Я поговорив зі своєю мамою…
— Джеку, ти серйозно? Ти їй розповів? Вона й так мене ненавидить.
— Зажди, вислухай мене. По-перше, вона тебе не ненавидить. А по-друге, вона мала розмову з тією пані, на яку працює, і, здається, ти зможеш там відпрацювати свої години.
— Що?
— Ага.
— Але як?
— Ну, ти ж знаєш, що моя мама — найгірша доморядниця у світі.
Моллі подобається, як він це каже — буденно, без осуду, наче повідомляє, що його мама — шульга.
— Отож ця пані хоче навести лад у себе на горищі — поскладати старі папери, коробки й усе таке, а для моєї мами це страх Господній. Отож мені спало на думку, щоб ти це зробила. Закладаюся, що там легко можна буде провести п’ятдесят годин.
— Чекай, ти хочеш, щоб я навела лад на горищі старої пані?
— Ага. Справа на твій смак, хіба ні? Годі тобі, я знаю, яка ти акуратна. Навіть не намагайся заперечити. Усі речі ставиш рівненько. Усі папери в теках. І хіба твої книжки стоять не за алфавітом?
— Ти це помітив?
— Я знаю тебе краще, ніж ти думаєш.
Моллі і справді не може заперечити, що хай яка вона дивна, а любить, щоб скрізь був лад. Її навіть можна назвати фанаткою порядку. Так багато переїжджаючи з місця на місце, вона навчилася дбати про своє нехитре майно. Але вона не впевнена, що це вдала ідея. Сидіти на самоті на пліснявому горищі, перебирати непотріб якоїсь старої?
Але враховуючи альтернативу…
— Вона хоче з тобою зустрітися, — продовжує Джек.
— Хто?
— Вівіан Дейлі. Стара пані. Вона хоче, щоб ти прийшла на…
— Бесіду. Ти маєш на увазі, що я маю пройти бесіду.
— Це частина угоди. Ти на це згодна?
— А в мене є вибір?
— Звісно. Можеш піти в колонію.
— Моллі! — гиркає Діна, грюкаючи у двері. — Ану бігом сюди!
— Іду! — гукає вона, а тоді до Джека: — Гаразд.
— Гаразд що?
— Я це зроблю. Сходжу й зустрінуся з нею. Пройду бесіду.
— Чудово, — відказує він. — А, і ще — може, краще вбрати спідницю абощо, ну ти знаєш. І, може, зняти кілька сережок.
— А що з тією, яка в носі?
— Мені вона подобається. От тільки…
— Ясно.
— Лише на першу зустріч.
— Гаразд. Слухай — дякую.
— Не дякуй мені за егоїстичність. Мені просто хочеться провести з тобою ще трохи часу.
Коли Моллі відчиняє двері й бачить напружені й сторожкі обличчя Діни й Ралфа, вона всміхається.
— Не хвилюйтеся. Я знайшла, як відпрацювати свої години. — Діна зиркає на Ралфа з виразом, який Моллі розуміє, маючи багаторічний досвід розпізнавання думок різних опікунів. — Але я зрозумію, якщо ви хочете, аби я пішла. Я знайду щось інше.
— Ми не хочемо, щоб ти пішла, — каже Ралф, і водночас із ним Діна говорить:
— Нам треба про це поговорити.
Вони втуплюються одне в одного.
— Хай там як, — мовить Моллі. — Якщо у нас із вами не складеться, не страшно.
І в той момент, сповнена позиченої в Джека напускної сміливості, вона й справді так думає. Якщо не складеться — значиться, не складеться. Моллі вже давно зрозуміла, що з більшістю розчарувань і віроломства, яких інші люди бояться все своє життя, вона вже зіткнулася. Батько помер. Матір пустилася берега. Її передавали з рук у руки й відмовлялися від неї раз у раз. Та вона все одно дихає, спить і росте. Прокидається щоранку і вбирається. Отож, кажучи, що це не страшно, вона має на увазі, що здатна пережити мало не будь-що. А тепер, вперше, відколи вона себе пам’ятає, знайшовся хтось, хто дбає про неї. (Власне, а що це йому заманулося?)