Містер Соренсон зупиняє вантажівку якомога далі від дітей на невеличкій галявинці й виходить. Я виходжу зі свого боку.
— Доброго дня, хлопчику, — каже він.
Малий здивовано дивиться на нього й не відповідає.
— Мама вдома?
— А хто питається?
Містер Соренсон усміхається йому.
— Мама сказала, що ти матимеш нову сестричку?
— Ні.
— Ну, швидше за все, вона нас чекає. Побіжи-но скажи їй, що ми приїхали.
Хлопчик встромляє патичка в землю.
— Вона спить. Мені не можна її турбувати.
— Біжи розбуди її. Може, вона забула, що ми мали приїхати.
Хлопчик малює патичком коло на землі.
— Скажи їй, що приїхав містер Соренсон із Товариства допомоги дітям.
Він хитає головою.
— Мені перепаде.
— Не перепаде! Вона зрадіє нашому приїздові.
Коли стає ясно, що хлопчик не зрушиться, містер Соренсон потирає руки і, жестом наказавши мені йти слідом, обережно піднімається скрипливими сходами ґанку. Я відчуваю, він стурбований тим, що може побачити всередині. Як і я.
Він гучно стукає у двері, й ті широко розчиняються під натиском його руки. Там, де мала б бути ручка, — діра. Він ступає в пітьму, ведучи мене з собою.
Вітальня майже порожня. Смердить, як у печері. Підлога зроблена з грубих дощок, і де-не-не у проміжках між ними видніється земля. В одному з трьох брудних вікон щербата дірка в правому горішньому куті, а ще одне помережане тріщинками, схожими на павутину. Дерев’яний ящик стоїть між двома оббитими стільцями, засмальцьованими, з порепаними швами, з яких випинається набивка, і потертою золотистою канапою. В дальньому лівому кутку — коридор. Просто попереду — кухня без дверей.
— Місіс Ґрот! Агов! — Містер Соренсон схиляє голову набік, але відповіді немає. — Я не збираюся йти по неї в спальню, — бурмоче він. — Місіс Ґрот! — гукає він гучніше.
Лунають слабкі кроки, і з коридору з’являється дівчинка років трьох у брудній рожевій сукенці.
— Доброго дня, дівчинко! — вигукує містер Соренсон, присідаючи. — Твоя мама там?
— Ми спимо.
— Твій брат те саме сказав. Вона спить?
— Чого вам треба? — долинає з коридору, лякаючи нас обох, різкий голос.
Містер Соренсон повільно підводиться. З темряви виходить бліда жінка з довгим каштановим волоссям. У неї опухлі очі, потріскані губи, а нічна сорочка така тонка, що крізь неї просвічуються темні кола пипок.
Дівчинка обходить жінку, наче кицька, й обіймає її за ноги.
— Мене звати Честер Соренсон, я з Товариства допомоги дітям. А ви, напевно, місіс Ґрот. Перепрошую за клопіт, мем, але мені сказали, що ви знаєте про наш приїзд. Ви подавали запит на дівчинку, хіба ні?
Жінка тре очі.
— Який нині день?
— П’ятниця, четверте квітня, мем.
Вона кашляє, а тоді нахиляється й кашляє знову, цього разу сильніше, в кулак.
— Може, ви присядете? — Містер Соренсон підходить до неї і веде за лікоть до стільця. — Отож, а містер Ґрот вдома?
Жінка хитає головою.
— Він скоро повернеться?
Вона знизує плечима.
— Коли він зазвичай повертається з роботи? — не відступає містер Соренсон.
— Не ходить він більше туди. Того тижня звільнили з магазину харчів. — Вона озирається навкруги, наче щось загубила. А тоді каже: — Ходи сюди, Мейбел. — До неї підходить маленька дівчинка, яка увесь цей час за нами спостерігала. — Побіжи глянь, чи Джералд-молодший у порядку. А де Гаролд?
— Це той хлопчик, що надворі? — питає містер Соренсон.
— Він дивиться за малим? Я йому наказала.
— Вони обидва там, — повідомляє містер Соренсон, і хоч голос у нього й байдужий, я відчуваю, що він цього не схвалює.
Місіс Ґрот закусує губу. Вона й досі не сказала мені ані слова і майже не дивиться у мій бік.
— Я просто така втомлена, — каже вона, ні до кого не звертаючись.
— Я певний, що так воно і є, мем. — Ясно, що містерові Соренсону кортить чимшвидше звідси забратися. — Напевно, саме тому ви вирішили взяти до себе оцю дівчинку-сироту. Дороті. У її документах сказано, що вона має досвід догляду за дітьми. Отже, вона вам допомагатиме.
Жінка неуважно киває.
— Я маю спати тоді, коли вони сплять, — бурмоче вона. — Лише так я можу відпочити.
— Я певний, що так і є.
Місіс Ґрот затуляє лице обома руками. Потім заправляє сплутане волосся за вуха і киває на мене.