— Що, оце та дівчинка, так?
— Так, мем. Її звати Дороті. Вона житиме з вами, ви про неї дбатимете, а вона віддячуватиме своєю допомогою.
Вона дивиться мені в обличчя, але очі в неї байдужі.
— Скільки їй років?
— Дев’ять.
— Я маю досить дітей. Мені потрібен хтось, хто допомагатиме.
— Це частина домовленості, — каже містер Соренсон. — Ви будете годувати й одягати Дороті й стежитимете, щоб вона ходила до школи, а вона зароблятиме собі на життя виконанням дрібної хатньої роботи. — Він витягає окуляри й аркуш паперу з різних кишень, надягає окуляри й відхиляє голову назад, щоб прочитати написане. — Тут є школа за шість із гаком кілометрів звідси. Шкільний автомобіль зупиняється за півтора кілометра, біля дорожнього знака. — Він знімає окуляри. — Дороті обов’язково має відвідувати школу, місіс Ґрот. Ви погоджуєтеся на цю умову?
Вона складає на грудях руки, й на якусь мить мені здається, що вона відмовиться. Може, врешті мені й не доведеться тут залишатися!
Вхідні двері зі скрипом розчиняються. Ми обертаємося й бачимо високого худого темноволосого чоловіка, вбраного в картату сорочку й брудні широкі штани на лямках.
— Ця дівчинка ходитиме до школи, хоче вона того чи ні, — каже він. — Я за цим простежу.
Містер Соренсон ступає вперед і простягає руку.
— Ви, напевно, Джералд Ґрот. Я — Честер Соренсон. А це — Дороті.
— Радий знайомству. — Містер Ґрот потискає йому руку, киває в мій бік. — Вона нам підходить.
— Отже, домовилися, — відповідає містер Соренсон з явним полегшенням. — Залишилося це оформити.
Треба підписати документи, але небагато. Через лише кілька хвилин містер Соренсон витягає мою валізу із вантажівки і їде геть. Я дивлюся йому вслід крізь тріснуту шибку, що виходить надвір, доки в мене на руках хникає мала Нетті.
Округ Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік
— Де я спатиму? — питаю я містера Ґрота, коли опускається темрява.
Він дивиться на мене, руки в боки, наче не замислювався над цим. Махає рукою в бік коридору.
— Отам спальня, — каже він. — Якщо не хочеш спати з іншими, лягай отут на дивані. Ми не любимо формальностей. Я й сам на ньому, буває, дрімаю.
У спальні три старі матраци без простирадл лежать на підлозі, під тканиною видно пружини. Упоперек них лежать Мейбел, Джералд-молодший і Гаролд, висмикуючи одне в одного драну вовняну ковдру й три старі клаптикові покривала. Мені не хочеться там спати, але це краще, ніж ділити диван з містером Ґротом. Посеред ночі та чи та дитина опиняється в мене на руці чи притулюється до моєї спини. У них різкий кислий запах, як у диких тварин.
У цьому домі живе відчай. Місіс Ґрот не хоче мати всіх цих дітей, і ні вона, ні її чоловік по-справжньому про них не дбають. Вона увесь час спить, а діти то встають, то йдуть до неї спати.
У тій кімнаті вікно закрите брунатним папером, тож там темно, як у ямі. Діти туляться до неї, шукаючи тепла. Іноді вона дозволяє їм залізти, іноді виганяє геть. Коли їм не знаходиться місця, їхній лемент коле мені шкіру, мов голки.
Немає ні водопроводу, ні електрики, ні каналізації. Ґроти користуються газовими лампами й свічками, а надворі є помпа, на ґанку складені дрова. Від вологих дров у печі мало тепла й повна хата диму.
Місіс Ґрот майже на дивиться на мене. Вона відсилає дітей поїсти чи гукає, щоб я запарила їй кави. У її присутності я стаю боязкою. Я роблю, що кажуть, і стараюся її уникати. Діти крутяться біля мене, намагаючись до мене звикнути, всі, крім дворічного Джералда-молодшого, що приймає мене відразу й ходить слідком, мов те цуценя.
Я питаю містера Ґрота, як вони мене знайшли. Він каже, що побачив оголошення в місті — роздають нічийних дітей. Вілма ніяк не вставала з ліжка, тож він не знав, чим іще можна зарадити.
Я почуваюся покинутою й забутою, зануреною в неприкаяність іще глибшу, ніж моя власна.
Містер Ґрот розповідає, що більше ніколи не працюватиме, якщо зможе обходитися без роботи. Він планує жити з землі. Він народився й виріс у лісах, він уміє жити тільки так. Він повідомляє, що збудував цю хатину своїми руками і його мета — самотужки задовольняти всі свої потреби. На задньому дворі він має стару козу, мула і з півдесятка курей; він може годувати сім’ю тим, що вполює і знайде в лісах та виростить зі жмені зерна, а також козячим молоком, яйцями, що їх несуть кури, а також може продавати продукти в місті, якщо виникне така потреба.
Містер Ґрот стрункий і підтягнений, бо щодня проходить пішки не один кілометр. Як індіанці, каже він. У нього є автівка, але вона заржавіла і зламана стоїть за хатиною. Він не має грошей на її ремонт, тож скрізь ходить на своїх двох або іноді їздить на старому мулі, який, за його словами, приблудився, втікши від візка з конячим кормом, що кілька місяців тому зламався й став на дорозі. У нього під нігтями бруд з оливи для змащування сокири, ґрунту, крові забитих тварин і хтозна чого ще, і все це в’їлося так глибоко, що не вимивається. Я весь час бачу його в тих самих штанах.