Містер Ґрот не вірить у те, що уряд має право наказувати йому, що робити. Правду кажучи, він взагалі не зважає на нього. Він ніколи не ходив до школи й не бачить у цьому сенсу. Але він віддасть мене вчитися — тільки заради того, щоб до нього не чіплялися інстанції.
У понеділок, через три дні після прибуття, містер Ґрот трусить моє плече в темряві, щоб я прокинулася й збиралася в школу. В кімнаті так холодно, що видно пару, яку я видихаю. Я вбираю одну зі своїх нових суконь, обидва светри, рукавички від Фенні, товсті панчохи, привезені з Нью-Йорка, й міцні чорні черевики.
Я біжу до помпи, набираю глек холодної води й приношу всередину нагріти на плиті. Наливши теплу воду в бляшану миску, я беру ганчірку й відмиваю обличчя, шию, нігті.
У кухні висить старе дзеркало, вкрите плямами іржі й чорними цятками, таке попсуте, що майже неможливо себе роздивитися. Я розділяю своє немите волосся на дві частини, розчісуючи його пальцями, а тоді туго їх заплітаю в коси, зав’язавши кінчики стрічками, які дала мені Фенні. А тоді уважно розглядаю своє відображення. Без ванни я така чиста, як це тільки можливо. Моє лице бліде й серйозне.
Я перекушую пудингом з дикого рису, звареним на козячому молоці, з кленовим сиропом, якого містер Ґрот назбирав напередодні. Відчуваючи таке велике полегшення через те, що піду з цієї темної смердючої халупи на цілий день, я кручу Гаролда, жартую з Джералдом- молодшим, ділюся своїм рисовим пудингом із Мейбел, яка тільки нещодавно почала дивитися мені в очі. Містер Ґрот малює мені карту ножем на землі — виходиш на дорогу, звертаєш ліворуч там, звідки приїхала, ідеш до перехрестя, переходиш міст і простуєш, доки дійдеш до ґрунтової дороги. Півгодини, туди-сюди.
Він не пропонує мені взяти з собою обід, а я його не прошу. Нишком кладу два яйця, які зварила напередодні, коли готувала вечерю, собі в кишеню пальта.
Я маю той аркуш паперу від містера Соренсона, на якому написано, що чоловік на ім’я містер Пост, який возить дітей до школи у своїй вантажівці, буде на розі о 8:30 і привезе мене назад о 4:30. Зараз 7:40, але я готова йти. Краще почекати, ніж ризикувати запізнитися.
Я виходжу на дорогу, поспіхом доходжу до моста, де на хвильку затримуюся, вглядаючись у віддзеркалення неба, що переливається в темній воді, у піняві білі гребінці біля каменів. Лід виблискує на замерзлих гілках, іній накрив суху траву сяйливими тенетами. Вічнозелені дерева припорошені легким сніжком, що випав минулої ночі, наче ліс новорічних ялинок. Уперше моє серце вражає краса цього краю.
Я чую вантажівку ще до того, як вона показується на очі. Проїхавши повз мене метрів двадцять, вона сповільнюється й зупиняється з гучним скреготом гальм, і мені доводиться до неї бігти. Круглолиций чоловік у шкіряному картузі виглядає до мене. «Залізай, люба. Часу мало».
Кузов вантажівки накритий тентом. Я залізаю вглиб, де для пасажирів прилаштовані дві пласкі дошки. У кутку лежить купа попон, і четверо дітей сидять, закутавшись, обгорнувши попонами плечі й ноги. Парусина, з якої зроблений тент, робить світло всередині кузова жовтуватим. Двоє дітей здаються приблизно одного зі мною віку. Коли вантажівка підстрибує на вибоїнах, я чіпляюся за дерев’яну лавку пальцями в рукавичках, щоб не злетіти на підлогу. Водій іще двічі зупиняється підібрати пасажирів. У кузові поміщається лише шестеро, тож вісьмом нам уже затісно сидіти, але ми гріємо одне одного своїм теплом. Усі мовчать. Коли вантажівка рухається, крізь проріхи між кузовом і тентом дме вітер.
Проїхавши кілька кілометрів, вантажівка, скрегочучи гальмами, звертає убік, виїжджає на під’їзну доріжку на узвишші і з поштовхом зупиняється. Ми зістрибуємо з кузова й вишиковуємося, а тоді йдемо до школи, маленької, обшитої дошками будівлі з дзвоником на ґанку. Молода жінка у волошково-синій сукні й лавандовому шарфі навколо шиї стоїть біля вхідних дверей. У неї гарне й приємне обличчя: великі карі очі й широка усмішка. Її блискуче каштанове волосся зв’язане на потилиці білою стрічкою.
— Заходьте, діти. Дотримуйтеся звичайного порядку, як завжди. — У неї високий, дзвінкий голос. — Доброго ранку, Майкле… Берто… Дарлін, — каже вона, називаючи кожного учня на ім’я. Коли до неї підходжу я, вона каже: — Я ще з тобою не знайома, але мені сказали, що ти мала прийти. Мене звати міс Ларсен. А ти, напевно…