І я втікаю, залишаючи майже все, що маю в цьому світі, — свою брунатну валізу, три сукні, які пошила у Бернів, рукавички без пальців і зміну білизни, синій светр, підручники й олівець, нотатник, який мені дала міс Ларсен. Принаймні набір для шиття, який мені зробила Фенні, у внутрішній кишені пальта. Я залишаю чотирьох дітей, яких не люблю і яким не можу допомогти. Я залишаю місце убозтва й занепаду, які більше ніколи не переживатиму. Я залишаю останні обривки свого дитинства на грубих мостинах підлоги у вітальні.
Округ Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік
Бредучи, наче сновида, на пронизливому холоді, я дістаюся до шляху, а тоді звертаю ліворуч і добираюся розбитою ґрунтовою дорогою до напіврозваленого мосту. Місцями мені доводиться пробиратися крізь горішній шар снігу завтовшки з палець. Його кострі краї дряпають мені кісточки. Я задираю голову й дивлюся на ясні зорі, що виблискують на небі, від холоду стає важко дихати.
Коли я виходжу на основну дорогу, залишивши ліс позаду, повний місяць заливає поля навколо мене мерехтливим, перловим світлом. Гравій голосно потріскує в мене під чоботами; я відчуваю кожен гострий камінчик через тонкі підошви. М’яка вовна всередині рукавичок така тепла, що навіть пучки не мерзнуть. Мені не страшно — у тій халупі було страшніше, ніж на дорозі, коли все освітлене місяцем. Пальто в мене тоненьке, але під нього я надягнула все, що змогла схопити, а швидко ступаючи, я починаю зігріватися. Я складаю план: треба дійти до школи. Це лише шість з половиною кілометрів.
Темна лінія небокраю далеко попереду, над нею — світліше небо, наче шари породи в камені. У мене перед очима стоїть будівля школи. Я маю до неї дійти. Ідучи в рівному темпі, шкрябаючи чоботами по гравію, я відраховую сто кроків і починаю заново. Мій тато любив казати, що добре час від часу випробовувати свої межі, дізнаватися, на що здатне тіло, що можеш витерпіти. Він це казав, коли нас мучили спазми нудоти на «Агнес Пауліні» і потім у холодну першу нью-йоркську зиму, коли ми вчотирьох, разом із мамою, злягли з пневмонією.
Випробовувати свої межі. Дізнаватися, що можеш витерпіти. Саме це я і роблю.
Ідучи вперед, я почуваюся невагомою й крихкою, наче аркуш паперу, якого вітер котить дорогою. Я думаю про те, як неодноразово нехтувала те, що було в мене перед очима, якою сліпою, якою дурною була, що не пильнувала. Я думаю про Голландчика, який був досить кмітливий, щоб боятися найгіршого.
Попереду на небосхилі з’являється перше рожеве світанкове світло. А якраз перед тим з-над невеликого пагорба вималювалися обриси білої, обшитої дошками будівлі. Тепер, коли мені видно школу, сили покидають мене, й мені тільки й хочеться, що опуститися на дорогу. Мої ступні наче свинцеві й болять. Моє лице задубіло, ніс наче замерз. Я не знаю, як доходжу до школи, але якось доходжу. Діставшись до вхідних дверей, виявляю, що вони замкнені. Огинаю будівлю, ступаю до її прибудови, де тримають дрова для печі, відчиняю двері й падаю на підлогу. На купі дрів лежить складена попона, я загортаюся в неї й провалююся в неспокійний сон.
Я біжу по золотому полю, через лабіринт із копиць сіна, й не можу знайти вихід…
— Дороті? — Я відчуваю руку на плечі й миттю прокидаюся. Це містер Пост. — Що, заради Бога?..
Якусь мить я й сама не знаю. Я піднімаю погляд на містера Поста, на його круглі червоні щоки й здивований вираз обличчя. Я озираюся навкруги на купу напиляного дерева, обшиті широкими планками стіни прибудови. Двері шкільної будівлі широко прочинені, і ясно, що містер Пост зайшов по дрова, щоб розпалити вогонь, як, напевно, робить щоранку перед тим, як їхати нас забирати.
— У тебе все гаразд?
Я киваю, переконуючи себе, що це так.
— Твоя сім’я знає, що ти тут?
— Ні, сер.
— Як ти дісталася до школи?
— Дійшла.
Якусь мить він дивиться на мене, а тоді каже:
— Ходімо, досить сидіти на холоді.
Містер Пост веде мене до стільця у класі, кладе мої ступні на інший стілець, а тоді знімає з моїх плечей брудну попону й заміняє її чистою картатою ковдрою, яку знаходить у шафі.
Він розшнуровує мені чобітки й ставить їх поруч зі стільцем, цокає язиком, побачивши дірки в моїх шкарпетках. А тоді я спостерігаю, як він розгнічує вогонь. У кімнаті вже стає тепліше, коли за кілька хвилин приходить міс Ларсен.