— У чому річ? Дороті? — Вона знімає свій бузковий шарф, капелюх і рукавички. У вікні в неї за спиною я бачу, як від’їжджає авто. Довге волосся міс Ларсен скручене в ґульку на потилиці, а карі очі ясні й блискучі. Рожева вовняна спідниця, в яку вона вбрана, підкреслює рум’янець на її щоках.
Опустившись на коліна біля мого стільця, вона питає:
— Святий Боже, дитино. Ти тут віддавна?
Містер Пост, виконавши свої обов’язки, вбирає капелюха й пальто, щоб їхати по учнів.
— Вона спала в прибудові, коли я приїхав. — Він сміється. — Налякала мене до чортиків.
— Можу собі уявити.
— Каже, що прийшла сюди пішки. Шість із гаком кілометрів. — Він хитає головою. — Добре хоч не замерзла на смерть.
— Здається, ви тут її добре відігріваєте.
— Потроху відтає. Гаразд, поїду по інших. — Він гладить себе по грудях. — Скоро повернуся.
Щойно він іде, міс Ларсен каже:
— Отож. Розкажи мені, що сталося.
І я розказую. Я не збиралася, але вона дивиться на мене з таким щирим занепокоєнням, що я не можу стриматися. Я розказую про те, як місіс Ґрот лежить у ліжку весь час, як містер Ґрот на цілий день іде в ліс, про сніг на обличчі ранками й заплямовані матраци. Я розказую їй про холодне рагу з білок і верескливих дітей. Я розказую про містера Ґрота на канапі, його руки на мені, про вагітну місіс Ґрот у коридорі, що кричала мені забиратися геть. Я розказую, що боялася зупинитися, боялася заснути. Я розказую їй про рукавички, які мені сплела Фенні.
Міс Ларсен кладе свою долоню на мою й не забирає, час від часу стискаючи.
— Ох, Дороті.
А тоді:
— Дякувати Богові за рукавички. З того, що ти описала, Фенні — добрий друг.
— Так і є.
Вона тримається за підборіддя, стукає по ньому двома пальцями.
— Хто привіз тебе до Ґротів?
— Містер Соренсон із Товариства допомоги дітям.
— Гаразд. Коли містер Пост повернеться, я скажу йому знайти цього містера Соренсона. — Відкривши свою торбинку з обідом, вона витягає печиво. — Ти, напевно, голодна.
Зазвичай я відмовилася б — я знаю, що це частина її обіду. Але я так зголодніла, що від самого вигляду печива рот наповнюється слиною. Присоромлено його беру й жадібно з’їдаю. Доки я їм, міс Ларсен ставить грітися воду на чай, нарізає шматочками яблуко й викладає на блюдці, взятому з полиці. Я спостерігаю, як вона кидає розсипний чай у ситечко й наливає окріп в обидві чашки. Я ще ніколи не бачила, аби вона пригощала дітей чаєм, мене — точно ні.
— Міс Ларсен, — починаю я. — А ви… Може, ви…
Здається, вона знає, що я питаю.
— Забрала б тебе до себе? — Вона всміхається, але обличчя в неї засмучене. — Ти мені небайдужа, Дороті. Ти, напевно, це знаєш. Але я не можу…. В мене немає змоги дбати про дитину. Я живу в пансіоні.
Я киваю, відчуваючи клубок у горлі.
— Я допоможу тобі знайти дім, — веде далі вона лагідно. — Безпечне й чисте місце, де з тобою поводитимуться, як із десятирічною дівчинкою. Обіцяю тобі.
Коли одне за одним заходять привезені вантажівкою інші учні, вони з подивом на мене дивляться.
— Що вона тут робить? — питає один хлопець, Роберт.
— Цього ранку Дороті прийшла трохи раніше. — Міс Ларсен розгладжує свою гарну рожеву спідницю. — Діти, сідайте на свої місця й витягайте підручники.
Після того, як містер Пост повертається з дровами й викладає їх у відро біля пічки, міс Ларсен дає йому знак і вони виходять у вестибюль.
Через кілька хвилин він знову виходить надвір, вбраний у капелюха й пальто. Двигун гучно запускається, й скреготять гальма, коли він веде вантажівку похилою дорогою.
Десь через годину я чую віддалене гуркотіння вантажівки й виглядаю у вікно. Дивлюся, як вона під’їжджає доріжкою й зупиняється. Містер Пост виходить і піднімається сходами ґанку, міс Ларсен перепрошує й залишає клас. За якусь хвилю вона кличе мене на ім’я. Я підводжуся з-за парти під поглядами інших дітей і виходжу на ґанок.
Міс Ларсен видається занепокоєною. Вона все торкається своєї ґульки на потилиці.
— Дороті, містер Соренсон не певний… — Вона замовкає, кладе руку собі на шию й благально дивиться на містера Поста.
— Здається, міс Ларсен намагається сказати, — каже він повільно, — що тобі доведеться все детально розповісти про те, що сталося, містерові Соренсону. Як ти знаєш, бажано, щоб із розміщенням дітей не було проблем. Містер Соренсон думає, чи не могла бути справа просто в… непорозумінні.
Мені паморочиться в голові, коли я усвідомлюю, що має на увазі містер Пост.