— Так, сер, — кажу я похмуро, але моє серце наливається радістю. Міс Ларсен забере мене до себе! Я не можу повірити в цей дарунок долі.
Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік
Чоловік, який забирає міс Ларсен зі школи, виказує подив від моєї присутності піднятою бровою, але нічого не каже.
— Містере Єйтс, це Дороті, — говорить вона йому, і він киває мені у дзеркало заднього огляду. — Дороті, містер Єйтс працює на власницю пансіонату, де я живу, місіс Мерфі, і з доброти душевної щодня відвозить мене до школи, бо я сама не маю автомобіля.
— Завжди радий, міс, — відповідає він, і, судячи з того, як порожевіли його вуха, так і є.
Геммінгфорд куди більший за Елбанс. Містер Єйтс повільно веде авто по Мейн-стріт, тож я розглядаю вивіски: «Імперський театр» (чиї першокласні трубачі «Тепер розмовляють, співають і танцюють!»), Газета «Геммінгфорд леджер», «Розважальний заклад Волли», де у вітрині реклама більярду, газованих напоїв, цукерок і тютюну, Державний банк «Фармерс», Шиндлерів магазин обладнання, Нілсенів універмаг — «Їжа й одяг на будь-який смак».
На розі вулиць Мейн і Парк, за кілька кварталів від центру міста, містер Єйтс зупиняється перед світло-блакитним вікторіанським будинком з широким ґанком. На овальній табличці біля вхідних дверей написано «Геммінгфордський пансіонат для молодих жінок».
Коли міс Ларсен відчиняє двері, дзеленькає дзвоник. Вона заводить мене всередину, але прикладає пальця до губ і шепоче: «Зачекай хвильку», а тоді знімає рукавички, шарф і зникає за дверима в кінці коридору.
Фойє оформлене традиційно: винної барви шпалери з ворсяним малюнком, велике дзеркало в позолоченій рамі і темний, фігурний комод. Озирнувшись навкруги, я всідаюся на високий стілець зі слизьким сидінням. У кутку голосно цокає пишний високий підлоговий годинник, і, коли він вибиває годину, я від здивування мало не падаю.
Через кілька хвилин міс Ларсен повертається.
— Хазяйка пансіону, місіс Мерфі, хотіла б з тобою познайомитися, — каже вона. — Я розповіла їй про твою… ситуацію. Я думала, що маю пояснити, чому привела тебе сюди. Сподіваюся, ти не проти.
— Звісно, ні.
— Просто поводься як завжди, Дороті, — говорить вона. — Гаразд. Ходімо.
Я йду за нею коридором і через двері у вітальню, де кругленька пишногруда жінка з ореолом пухкого сивого волосся сидить на рожевій оксамитній канапі близько від яскравого вогню. Обабіч носа вона має глибокі зморшки, як у маріонетки, а також уважний, сторожкий вираз обличчя.
— Ну, дитино, здається, багато тобі довелося пережити, — каже вона, жестом вказуючи мені сісти навпроти неї на один із двох високих стільців із оббивкою в квіточки.
Я сідаю на один зі стільців, а міс Ларсен опускається на другий, трохи стривожено мені всміхаючись.
— Так, мем, — відповідаю я місіс Мерфі.
— Ох… ти ірландка, так?
— Так, мем.
Вона широко всміхається.
— Я так і думала! Однак кілька років тому в мене жила полька з волоссям, рудішим, ніж у тебе. Звісно, шотландці теж руді, хоч тут їх не так багато. Я теж ірландка, якщо ти ще не здогадалася, — додає вона. — Приїхала сюди, як і ти, молодесенькою. Мої родичі з Енніскорті, а твої?
— З Кінвари. Це графство Голуей.
— Оце так! Я знаю Кінвару. Мій двоюрідний брат одружився з дівчиною з Кінвари. Ти знаєш клан Свіні?
Я ніколи не чула про клан Свіні, але однаково киваю.
— Зрозуміло. — У неї задоволений вигляд. — Як твоє прізвище?
— Пауер.
— І тебе назвали… Дороті?
— Ні, Ніїв. Перша сім’я, в якої я жила, мене перейменувала. — Я паленію, розуміючи, що тільки-но зізналася, що мене вигнали з двох сімей.
Але, здається, вона не помічає або їй байдуже.
— Я так і думала! Дороті — зовсім не ірландське ім’я. — Нахилившись до мене, вона оглядає мій ланцюжок. — Кладдахський. Сто років такого не бачила. З дому?
Я киваю.
— Бабуся подарувала.
— Так, і погляньте, як вона його береже, — коментує міс Ларсен.
Лише почувши це, я усвідомлюю, що тримаю його між пальців.
— Я не хотіла…
— Ох, дівчино, не переймайся. — Вона гладить мене по коліну. — Це єдине, що нагадує тобі про батьківщину, хіба ні?
Коли місіс Мерфі переводить увагу на вкритий квіточками чайний сервіз на столику перед нею, міс Ларсен мені підморгує. Напевно, ми обидві здивовані, як швидко місіс Мерфі стала до мене прихильна.
Кімната міс Ларсен чиста й світла, завбільшки десь як комірчина — в ній заледве знайшлося місце для односпального ліжка, високого дубового комода й вузького рожевого столу з мідною лампою. Покривало на ліжку акуратно підіткнуте по-лікарняному, пошивки чисті й білі. Кілька акварелей з квітами висять на стіні на гачках, на комоді стоїть чорно-біла фотографія суворого на вигляд подружжя в золотистій рамці.