— Це ваші батьки? — питаю я, розглядаючи фото. Бородатий чоловік у чорному костюмі скуто стоїть поряд із худенькою жінкою, що сидить на стільці з прямою спинкою. Ця жінка, вбрана в просту чорну сукню, скидається на суворішу версію міс Ларсен.
— Так. — Вона підходить ближче й дивиться на неї. — Вони обоє вже померли, тож, напевно, я теж сирота, — каже вона за якусь мить.
— Я насправді не сирота, — відказую я їй.
— Так?
— Чи то пак, я точно не знаю. Була пожежа, мою маму забрали в лікарню. Я більше її не бачила.
— Але думаєш, що вона може бути жива?
Я киваю.
— Сподіваєшся її знайти?
Я думаю про те, що Шацмани сказали мені про неї після пожежі: що вона збожеволіла, з’їхала з глузду, втративши стількох дітей.
— Її забрали в психічну лікарню. Вона була… нездорова. Навіть до пожежі. — Раніше я про це нікому не казала. Вимовивши ці слова, я відчула полегшення.
— Ох, Дороті, — зітхає міс Ларсен. — Ти багато пережила у своєму юному житті, правда?
Коли ми спускаємося в їдальню о шостій, мене вражає краса: шинка посеред столу, смажена картопля, брюссельська капуста, що блищить від масла, кошичок з хлібом. Тарілки зі справжньої порцеляни з незабудками й срібним пояском. Навіть в Ірландії я не бачила такого столу, хіба що на свято, а це звичайний вівторок. П’ять пожилиць і місіс Мерфі стоять поруч зі стільцями. Я займаю порожній стілець поряд із міс Ларсен.
— Пані, — каже місіс Мерфі, стоячи на чолі столу. — Це міс Ніїв Пауер, вона приїхала сюди з графства Голуей через Нью-Йорк. Вона прибула до Міннесоти на потязі, можливо, ви читали про нього в газетах. Вона проведе з нами декілька днів. Прошу вас усіх бути з нею привітними.
Усім іншим жінкам трохи за двадцять. Одна з них працює продавчинею в магазині Нілсенів, ще одна — в пекарні, інша — секретаркою в «Геммінгфорд леджер». Перебуваючи під пильним оком місіс Мерфі, вони всі ввічливі, навіть худезна й кислолиця міс Ґранд, працівниця взуттєвої крамниці. («Вона не звикла до дітей», — шепоче до мене міс Ларсен, після того як міс Ґранд дарує мені крижаний погляд через обідній стіл.) Я бачу, що ці жінки побоюються місіс Мерфі. Під час вечері я помічаю, що вона може бути груба й різка і їй до вподоби головувати. Коли одна з пожилиць висловлює думку, з якою місіс Мерфі не згодна, вона оглядає інших і збирає союзниць, що її підтримують. Але зі мною вона сама доброта.
Минулої ночі я лише трохи подрімала на ґанку школи, а до цього спала на засмальцьованому матраці в смердючій кімнаті, разом із ще трьома дітьми. Але сьогодні я маю власну кімнату, ліжко, акуратно застелене хрусткими білими простирадлами й двома чистими ковдрами. Коли місіс Мерфі бажає мені міцного сну, вона дає мені нічну льолю й білизну, рушник для тіла і для рук, а також зубну щітку. Вона проводить мене до ванної в кінці коридору, де є проточна вода, туалет, який можна змити, і велика порцелянова ванна, й каже мені набрати води й купатися донесхочу; інші можуть скористатися ще однією вбиральнею.
Коли вона йде, я розглядаю своє відображення у дзеркалі — вперше, відколи приїхала в Міннесоту, я дивлюся в дзеркало, незаплямоване й ціле. На мене позирає дівчинка, яку я заледве впізнаю. Вона худа, бліда, з сумними очима, має гострі вилиці, сплутане темно-руде волосся, обвітрені щоки й червоний ніс. У неї пошерхлі губи, а светр кошлатий і брудний. Вона ковтає — і я ковтаю. У мене болить горло. Напевно, ось-ось захворію.
Заплющивши очі в теплій ванні, я почуваюся так, наче пливу в хмарі.
У своїй кімнаті, нагрівшись, обсохнувши й убравшись у нову льолю, я зачиняю двері й замикаю їх. Стаю до дверей спиною й насолоджуюся відчуттям. У мене ніколи не було своєї кімнати — ні в Ірландії, ні на Елізабет-стріт, ні в Товаристві допомоги дітям, ні в сінях у Бернів, ні в Ґротів. Я висмикую краї ковдр, акуратно заправлених навколо матраца, й прослизаю між простирадл. Навіть подушка, з її бавовняною пошивкою, що пахне милом, чудова. Лежачи на спині при увімкненій електричній лампі, я розглядаю маленькі червоні й сині квіточки на білуватих шпалерах, білу стелю над головою, дубовий комод із хвилястими візерунками й гладенькими білими ручками. Я дивлюся на круглий килимок із клаптиків і глянсувату підлогу під ним. Вимикаю світло й лежу в темряві. Коли мої очі звикають до неї, я починаю розрізняти обриси кожного предмета в кімнаті. Електрична лампа. Комод. Ліжко. Мої чобітки. Вперше, відколи зійшла з потяга в Міннесоті понад рік тому, я почуваюся в безпеці.