— А чоловікові? — питає Моллі. — Ви не могли йому не розповісти.
— Дещо розповіла, — відповідає Вівіан. — Але стільки з цих спогадів було болючих, що я не хотіла його обтяжувати. Іноді легше забути.
Спогади Вівіан виринають з кожною відкритою коробкою. Набір для шиття, загорнутий у марлю, нагадує про похмурий дім Бернів. Пальто гірчичного кольору з військовими ґудзиками, плетені рукавички з підкладкою, брунатна сукня з перловими ґудзиками, дбайливо запакований чайний сервіз із трояндочками. Незабаром Моллі вже має образи персонажів: Ніїв, бабуня, Мейсі, місіс Скетчерд, Дороті, містер Соренсон, міс Ларсен… Кожна оповідка веде за собою наступну. «Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя». Наче клаптики тканини для ковдри, Моллі складає ці спогади в правильному порядку й зшиває їх докупи, створюючи візерунок, який неможливо побачити, якщо не зібрати все разом.
Коли Вівіан описує, як це — жити з ласки чужих людей, Моллі киває. Вона добре знає, як воно — притлумлювати свої природні схильності, видушувати з себе усмішку, коли нічого не почуваєш. За якийсь час перестаєш розуміти свої потреби. Стаєш вдячний за найменший прояв доброти, а тоді, дорослішаючи, набуваєш підозріливості. Чого це хтось буде щось для тебе робити, нічого не очікуючи у відповідь? Власне, здебільшого ніхто нічого й не робить. Зазвичай доводиться бачити найгірші сторони людей. Дізнаєшся, що більшість дорослих обманюють. Що більшість людей дбають тільки про себе. Що ти цікавий рівно стільки, скільки можеш бути для когось корисний.
Й отак формується твоя особистість. Ти знаєш забагато, і це знання робить тебе недовірливим. Стаєш боязким і настороженим. Вираження емоцій втрачає свою природність, і доводиться їх вдавати. Прикидатися. Виказувати співчуття, коли не відчуваєш його. Й отак учишся губитися в натовпі, мати такий самий вигляд, як усі, хоча всередині почуваєшся зламаним.
— Ет, не знаю, — каже якогось дня Тайлер Болдвін на занятті з американської історії, після того як вони всім класом подивилися фільм про індіанців вабанакі. — Як там кажуть — переможець здобуває все? Таке стається повсякчас, по всьому світу, правда? Одна група перемагає, інша зазнає поразки.
— Це правда, що люди захоплювали й пригноблювали одне одного споконвіку, — говорить містер Рід. — Ти думаєш, що пригноблена група має припинити скаржитися?
— Ага. Ви програли. Мені ніби кортить сказати «змиріться», — каже Тайлер.
Лють, яку відчуває Моллі, так її переповнює, що перед очима починає мерехтіти. Упродовж понад чотирьохсот років індіанців обманювали, заганяли в загони, примушували жити в резерваціях, дискримінували, називали брудними, червоношкірими, дикунами. Вони не могли знайти роботу чи купити дім. Якщо вона задушить цього імбецила, чи вплине це на її випробувальний термін? Вона глибоко вдихає й намагається заспокоїтися. А тоді піднімає руку.
Містер Рід здивовано на неї дивиться. Моллі рідко піднімає руку.
— Так?
— Я індіанка. — Вона нікому ніколи про це не казала, крім Джека. Вона знає, що для Тайлера вона просто… готка, якщо він взагалі про неї якоїсь думки. — Із пенобскотів. Я народилася на Індіан-Айленді. І мені хочеться сказати: те, що сталося з індіанцями, те саме, що сталося з ірландцями за врядування Великої Британії. Боротьба була нечесна. У них украли землю, їхню релігію заборонили, їх примусили скоритися іноземному пануванню. Ірландці з цим були незгодні, й так само індіанці.
— Боже, це що, імпровізована промова? — бурмоче Тайлер.
Меган Макдоналд, що сидить за партою в ряду перед Моллі, піднімає руку, й містер Рід киває.
— Вона має слушність. Мій дідусь народився в Дубліні. Він увесь час розказує, що накоїли британці.
— Ну, а батьки мого дідуся збанкрутіли під час Великої депресії. Як бачите, я не жебракую. Лайно трапляється, перепрошую за свою французьку, — перебиває Тайлер.
— Якщо не зважати на Тайлерову французьку, — говорить містер Рід, підводячи брови, наче показуючи учням, що він цього не схвалює, але розбереться пізніше, — саме це вони роблять? Жебракують?
— Вони просто хочуть чесного ставлення, — каже хлопець із заднього ряду.
— Але що це означає? І де воно закінчується? — питає інший хлопець.
Доки інші приєднуються до розмови, Меган обертається на сидінні й дивиться на Моллі, наче вперше її помітивши.
— Оце так, індіанка. Круто, — шепоче вона. — Як Моллі Мелесіз, так?
Тепер у будні Моллі не чекає, доки Джек підвезе її до дому Вівіан. Вийшовши зі школи, вона сідає на екскурсійний автобус.