— Джеку, твоя правда, вибач, — каже вона, але він уже підвівся і йде геть.
Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік
— Нарешті весна! — широко всміхається Ралф, надягаючи робочі рукавички на кухні, доки Моллі насипає собі в миску пластівців. Сьогодні й справді є відчуття весни — справжньої весни, з вкритими листям деревами й розквітлими нарцисами, і повітря таке тепле, що й светра не треба. — Я піду, — каже він, рушаючи надвір чистити кущі. Працювати у дворі — це Ралфова улюблена діяльність, йому подобається виривати бур’ян, саджати, доглядати за рослинами. Усю зиму він був як той пес, що шкрябає двері, аби його випустили.
У той же час Діна дивиться телевізор і фарбує нігті на ногах, сидячи на дивані у вітальні. Коли Моллі заходить туди зі своїми пластівцями, вона підводить погляд і супиться.
— Тобі чогось треба? — Вона вмочає крихітного пензлика в червону пляшку, обтирає його об краєчок, щоб стік зайвий лак, і майстерно фарбує ніготь на великому пальці, підправляючи краї. — Не забувай, у вітальні не їсти.
І тобі доброго ранку. Не проронивши й слова, Моллі обертається й іде на кухню, звідки телефонує Джекові.
— Привіт, — голос у нього холодний.
— Чим займаєшся?
— Вівіан найняла мене зробити весняне прибирання в саду — позрізати старі гілки й усе таке. А ти?
— Я збираюся в Бар-Гарбор, у бібліотеку. Мені за кілька днів треба здати дослідницький проект. Я сподівалася, що ти поїдеш зі мною.
— Вибач, не можу, — відказує він.
Джек отак поводиться від тієї обідньої розмови минулого тижня. Моллі знає, що він не може довго ображатися — це так не відповідає його вдачі. І хоч їй і кортить перепросити, виправити їхні стосунки, вона боїться, що будь-які її слова тепер будуть пусті. Якщо Джек дізнається, що вона інтерв’ювала Вівіан, що прибирання на горищі перейшло в оці тривалі розмови, він розізлиться навіть більше.
Вона чує шепіт у голові: «Задовольнися самотнім життям. Відпрацюй свої години й закрий це питання». Але вона не може жити самотнім життям. Та й не хоче.
Екскурсійний автобус майже порожній. Кілька пасажирів, киваючи, вітаються одне з одним, коли заходять. Моллі знає, що в навушниках скидається на звичайного підлітка, але насправді вона слухає запис голосу Вівіан. У записі вона чує те, чого не чула, коли жінка сиділа перед нею…
«Знаєш, час то пришвидшується, то уповільнюється. У нього не завжди однакова вага. Якісь моменти затримуються у свідомості, якісь зникають. Перші двадцять три роки мого життя мене сформували, й те, що я відтоді прожила ще майже сімдесят, абсолютно не важить. Ці роки не мають нічого спільного з твоїми питаннями».
Моллі розгортає нотатника, проводить пальцем по іменах і датах, які записала. Вона прослуховує запис то на початку, то в кінці, зупиняє й вмикає, шкрябає ключові слова. Кінвара, графство Голуей, Ірландія, «Агнес Пауліна», острів Елліс, «Ірландська троянда», Делансі-стріт, Елізабет-стріт, Домінік, Джеймс, Мейсі Пауер. Товариство допомоги дітям, місіс Скетчерд, містер Курран…
Що ви вирішили взяти з собою? Що залишили позаду? Які висновки для себе зробили?
Життя Вівіан було тихе й звичайне. Доки минали роки, її втрати нашаровувалися одна на одну, наче глина: навіть якби її матір вижила, то її б уже не було на цім світі; померли люди, які її вдочерили; помер її чоловік; дітей у неї немає. Окрім товариства жінки, що отримує гроші за свою роботу, вона цілковито самотня.
Вівіан ніколи не пробувала дізнатися, що сталося з її сім’єю — з матір’ю чи родичами в Ірландії. Але, знову й знову слухаючи записи, Моллі починає розуміти, що Вівіан усе повертається до ідеї, що люди, які мають значення в нашому житті, залишаються з нами, супроводжуючи нас у найбуденніших моментах. Вони з нами в продуктовій крамниці, коли ми завертаємо за ріг, коли теревенимо з друзями. Вони піднімаються крізь землю, ми вбираємо їх душами.
Вівіан наповнила години соціально-корисних робіт сенсом для Моллі. Тепер дівчина хоче їй якось віддячити. Більше ніхто не знає історію життя Вівіан. Ні´кому прочитати документи на опіку, на вдочеріння; ні´кому визнати важливість речей, які їй дорогі, речей, які матимуть значення лише для того, кому вона небайдужа. А Моллі вона небайдужа. Прогалини в оповідках Вівіан їй здаються загадками, які вона може допомогти розгадати. Якогось дня з телевізора вона почула від фахівця зі стосунків, що неможливо віднайти душевний спокій, не склавши повної картини ситуації. Їй хочеться, щоб Вівіан віднайшла душевний спокій, хай який він може бути невловний і швидкоплинний.