Зійшовши на зупинці в Бар-Гарборі, Моллі йде до бібліотеки, цегляної будівлі на Маунт-Дезерт-стріт. В основній читальній залі вона розмовляє з бібліографом-консультантом, який допомагає їй знайти перелік книжок про історію Ірландії та імміграцію 1920-х. Вона проводить кілька годин, заглибившись у них і роблячи записи. Потім витягає лептоп і запускає гугл. Пошук різних поєднань слів дає різні результати, тож Моллі випробовує десятки комбінацій: «1929 пожежа в Нью-Йорку», «Нижній Іст-Сайд Елізабет-стріт пожежа 1929», «Агнес Пауліна», «острів Елліс 1927». На сайті острова Елліс вона переходить на «Пошук записів про пасажирів». «Пошук за кораблем. Виберіть корабель з переліку нижче…» Ось він, «Агнес Пауліна».
Вона знаходить імена батьків Вівіан у переліку пасажирів — Патрік та Мері Пауер із графства Голуей, що в Ірландії, — і відчуває запаморочливу радість, так, наче раптом ожили герої з книжки. Шукаючи імена, окремо й разом, вона знаходить невеличке повідомлення про пожежу, в якому сказано про смерть Патріка Пауера та його синів, Домініка й Джеймса. Мейсі не згадано.
Вона набирає «Мері Пауер». Потім «Мейсі Пауер». Нічого. У неї з’являється ідея: Шацмани. «Шацман Елізабет-стріт». «Шацман Елізабет-стріт Нью-Йорк». «Шацман Елізабет-стріт Нью-Йорк 1930». Знаходить блог про з’їзд родини. Така собі Ліза Шацман організовувала зустріч родичів у 2010 році в північній частині штату Нью-Йорк. На сторінці «Історія родини» Моллі знаходить брунатні фотографії Агнети та Бернарда Шацманів, які емігрували з Німеччини в 1915 році й жили на Елізабет-стріт, у будинку номер 26. Він працював продавцем, а вона лагодила одяг на дому. Бернард Шацман народився у 1894 році, а Агнета в 1897. До 1929 року, доки їм не виповнилося тридцять п’ять і тридцять два, у них не було дітей.
А тоді вони вдочерили дівчинку, Маргарет.
Мейсі. Моллі спирається на спинку стільця. Тож Мейсі не загинула в пожежі.
Не минає й десяти хвилин, відколи Моллі почала свій пошук, як уже дивиться на торішню фотографію жінки. Це, напевно, світловолоса сестра Вівіан, Маргарет Рейнолдс, у дівоцтві Шацман, віком вісімдесят два роки, оточена дітьми, внуками й правнуками в себе вдома в Райнбеку, штат Нью-Йорк. Це за дві з половиною години від Нью-Йорка й за вісім з гаком годин від Спрюс-Гарбора.
Моллі набирає «Маргарет Рейнолдс, Райнбек, Нью-Йорк». З’являється некролог із «Поукіпзі джоурнал». Йому п’ять місяців.
«Місіс Маргарет Рейнолдс, віком 83 роки, мирно померла уві сні в суботу після короткої хвороби. З нею була її любляча родина…»
Втрачена, знайдена й знову втрачена. Як сказати про це Вівіан?
Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік
Видужавши, я їжджу до школи з міс Ларсен у чорному авті. Місіс Мерфі дарує мені щось нове мало не щодня — спідницю, яку, за її словами, знайшла в шафі, вовняну шапку, верблюжого кольору пальто, барвінкової барви шарф і рукавички до нього. Деякій одежі бракує ґудзика, інша де-не-де трохи порвана, ще якусь треба підшити чи підрізати. Заставши мене за ладнанням сукні голкою й ниткою, яку мені дала Фенні, місіс Мерфі вигукує: «Та в тебе золоті руки!»
Їжа, яку вона готує, знайома мені з Ірландії й навіває спогади: ковбаски, що разом із картоплею печуться в печі, листочки чаю в бабусиній ранковій чашці, — а ще лопотіння випраної білизни на шворці за будинком, віддалений звук церковних дзвонів. Бабусині приказування «Оце так попоїли!» після смачної вечері. Й інші події: сварки між мамою й бабунею, татко, що п’яний спить на підлозі. Мамин крик: «Ви геть його зіпсували, йому ніколи не стати чоловіком», і різка відповідь бабусі: «Продовжуй його пиляти, й він взагалі перестане приходити додому». Одного разу, залишившись у бабусі на ніч, підслухала, як дідусь шепотів, сидячи за кухонним столом: «То що робитимемо? Так і годуватимемо цю сім’ю довіку?» Я знала, що вони сердилися на тата, але й на маму вони теж дратувалися, бо її родичі жили в Лімерику й ніколи й пальцем не поворушили, щоб допомогти.
Того дня, коли бабуня дала мені кладдахського хрестика, я сиділа на її ліжку, перебирала між пальців вузлувате біле покривало, наче чотки, й дивилася, як вона збиралася в церкву. Вона сиділа за маленьким туалетним столиком з овальним дзеркалом, злегка спушуючи волосся гребінцем, який дуже любила, — найкращий китовий вус і кінська волосінь, казала вона, даючи мені торкнутися гладенької білуватої ручки, шорсткої щетини, — і тримала в спеціальній скриньці. Вона збирала на цей гребінець, ладнаючи одяг; знадобилося чотири місяці, сказала вона, щоб заробити достатньо грошей.