Повернувши гребінця в скриньку, бабуня відчинила коробочку з прикрасами, білувату, зі штучної шкіри, з золотистою облямівкою й застібкою, всередині обшиту червоним оксамитом, повну скарбів — блискучих сережок, важких кольє з оніксом і перлинами, золотих браслетів. (Пізніше мама злорадно сказала, що то була дешева біжутерія, але тоді ці прикраси здавалися мені неймовірно розкішними.) Вона взяла пару сережок із гронами перлів на чорних застібках і защібнула їх на своїх витягнутих мочках.
На дні скриньки лежав кладдахський хрестик. Я ніколи не бачила, щоб вона його надівала. Бабуня сказала, що це їй, тоді тринадцятирічній, подарував на перше причастя батько, тепер давно покійний. Вона планувала подарувати хрестика своїй доньці, моїй тітці Бріджид, але та натомість хотіла золоту каблучку з каменем.
— Ти моя єдина внучка, тож дарую його тобі, — проголосила бабуня, защібаючи ланцюжок у мене на шиї. — Бачиш оці переплетені стрічки? — Вона торкнулася випуклого візерунку вузлуватим пальцем. — Це нескінченна дорога, що веде від дому й приводить назад. Коли його носитимеш, то ніколи не будеш далеко від того місця, де народилася.
Через кілька тижнів після того, як бабуня подарувала мені хрестика, вони з мамою вчергове посварилися. Почувши їхні крики, я забрала близнят у спальню в кінці коридору.
— Ти його заманила, він був не готовий! — почула я бабусин крик.
А тоді мамину відповідь, чітку й ясну:
— Чоловік, яким крутить матір, для дружини втрачений.
Грюкнули вхідні двері; я знала, що це дідусь, роздратований сваркою. А потім я почула гуркіт, зойк, крик, побігла у вітальню й побачила бабусин гребінець із китового вуса, розбитий об комин на друзки, й вираз тріумфу на маминому обличчі.
Менш ніж за місяць ми опинилися на «Агнес Пауліні», що тримала курс на острів Елліс.
Як я дізналася, чоловік місіс Мерфі помер десять років тому й залишив їй великий старий будинок і трохи грошей. Щоб мати з будинку максимум користі, вона стала брати пожильців. У жінок є розклад, що міняється раз на тиждень: кухарство, прання, прибирання, миття підлоги. Незабаром я теж допомагаю: накриваю на стіл перед сніданком, викидаю недоїдки, підмітаю в коридорі, мию посуд після вечері. Серед усіх місіс Мерфі найпрацьовитіша: прокидається перша, щоб спекти рогалики, печиво й зварити вівсянку, й лягає остання, вимкнувши світло.
Увечері, у вітальні, жінки збираються поговорити про те, які носять панчохи, які з них кращі: гладенькі чи зі швом позаду, які найтривкіші, які найеластичніші; обговорюють найбажаніші відтінки помади (за загальною згодою, «Рітц бонфаєр ред»), улюблені бренди пудри для лиця. Я тихо сиджу біля каміна, слухаю. Міс Ларсен рідко долучається, вечорами вона зайнята плануванням занять і навчанням. Для читання вона надіває маленькі золотисті окуляри, а читає вона, здається, завжди, коли не виконує своєї частини хатніх справ. У неї в руці повсякчас або книжка, або губка, а іноді й те й це.
Я починаю почуватися тут як вдома. Але хай як сильно сподіваюся, що місіс Мерфі забула, що я тут не мала б жити, звісно, це не так. Одного пообіддя, коли я повертаюся на авті зі школи разом з міс Ларсен, у фойє стоїть містер Соренсон, тримаючи в руках чорного фетрового капелюха, наче кермо. Моє серце стискається.
— А ось і вона! — вигукує місіс Мерфі. — Заходь, Ніїв, заходь у вітальню. Міс Ларсен, будь ласка, приєднайтеся до нас. Зачиняйте двері, а то ми всі застудимося. Чаю, містере Соренсон?
— Було б чудово, місіс Мерфі, — відповідає містер Соренсон, важко проходячи через подвійні двері.
Місіс Мерфі вказує на рожеву оксамитову канапу, й він важко сідає, наче слон, якого я колись бачила в книжці з малюнками, його велике пузо нависає над повними стегнами. Ми з міс Ларсен сідаємо на крісла з високими спинками. Коли місіс Мерфі зникає на кухні, він нахиляється вперед і посміхається:
— Що, ти знову Ніїв?
— Не знаю. — Я виглядаю у вікно на вулицю, припорошену снігом, і на темно-зелену вантажівку містера Соренсона, припарковану перед будинком, яку чомусь раніше не помітила. Вигляд автомобіля, більше за саму його присутність, примушує мене здригнутися. Це те саме авто, на якому я їхала до Ґротів, доки містер Соренсон усю дорогу весело теревенив.
— Повернімося до Дороті, добре? — каже він. — Так легше.
Міс Ларсен зиркає на мене, і я знизую плечима.
— Гаразд.
Він прокашлюється.
— Перейдімо до справи. — Він витягає з нагрудної кишені маленькі окуляри, надіває їх і тримає аркуш паперу на відстані витягнутої руки. — Було зроблено дві невдалі спроби знайти тобі житло. У Бернів і в Ґротів. В обох випадках — конфлікти з господинею дому. — Він дивиться на мене поверх срібного обідка. — Мушу сказати, Дороті, починає здаватися, що в тебе є… якась проблема.