— Але ж я не…
Він махає на мене своїми пальцями-ковбасками.
— Складність ситуації, як ти маєш розуміти, полягає в тому, що ти сирота, і хай там що сталося насправді, з боку це схоже на проблему з… непокірливістю. Отож є кілька варіантів подальших дій. По-перше, звісно, можна відправити тебе назад у Нью-Йорк. Або можна спробувати знайти для тебе новий дім. — Він важко зітхає. — Що, чесно кажучи, непросто.
Місіс Мерфі, яка то заходила, то виходила з кімнати зі своїм чайним сервізом у квіточки й тепер наливає чай у делікатні чашки з пояском, ставить чайник на підставку посеред виполірованого кавового столика. Вона дає містерові Соренсону його чашку й простягає цукорницю.
— Чудово, місіс Мерфі, — каже він і насипає собі в чашку чотири ложки цукру. Додає молока, шумно розмішує, кладе срібну ложечку на край блюдця й відсьорбує.
— Містере Соренсон, — говорить місіс Мерфі, коли той ставить чашку назад на стіл. — З’явилася думка. Можна поговорити з вами у фойє?
— Звісно. — Він витирає рота рожевою серветкою і йде за нею в коридор.
Коли за ними зачиняються двері, міс Ларсен відпиває чаю й ставить чашку назад на блюдце з легким дзенькотом. Мідна лампа на круглому столику між нами заливає все бурштиновим світлом.
— Мені шкода, що тобі доводиться все це переживати. Але я певна, ти розумієш, що місіс Мерфі, хай яке в неї добре серце, не може взяти тебе назавжди. Ти ж розумієш це, правда?
— Так. — У мене в горлі клубок. Я не дозволяю собі більше нічого говорити.
Коли місіс Мерфі та містер Соренсон повертаються в кімнату, вона не зводить з нього очей і усміхається.
— Тобі дуже пощастило, — каже він мені. — Ця жінка неймовірна! — Він широко всміхається місіс Мерфі, а та опускає погляд. — Місіс Мерфі звернула мою увагу на подружжя на прізвище Нілсени, з якими вона товаришує. Вони мають універмаг на Центр-стріт. П’ять років тому вони втратили свою єдину дитину.
— Здається, через дифтерію. Бідолашне дитя, — додає місіс Мерфі.
— Так, так, жахіття, — відказує містер Соренсон. — Судячи з усього, вони шукають помічницю в магазин. Містер Нілсен звернувся до місіс Мерфі кілька тижнів тому, питав, чи ніхто з її пожилиць не потребує роботи. А тоді, коли ти з’явилася в неї на порозі… — Напевно, відчуваючи, що опис того, як я тут опинилася, може здатися нетактовним, він пирхає. — Перепрошую, місіс Мерфі! Мовленнєвий зворот!
— Та нічого, містере Соренсон, я розумію, що ви не збиралися нікого образити. — Місіс Мерфі наливає ще чаю в його чашку й дає йому, а тоді обертається до мене. — Поговоривши з міс Ларсен про твою ситуацію, я розповіла про тебе місіс Нілсен. Я сказала, що ти стримана й врівноважена майже одинадцятирічна дівчинка, що ти вразила мене вмінням шити й наводити лад і що ти, безсумнівно, можеш стати їй у пригоді. Я пояснила, що хоч удочеріння й може бути найбажанішим кінцевим результатом, але воно не обов’язкове. — Вона стуляє долоні докупи. — Й отож містер та місіс Нілсен погодилися з тобою зустрітися.
Я знаю, що від мене очікують відповіді, висловлення подяки, але мені доводиться докладати свідомого зусилля, щоб усміхнутися, й кілька митей — щоб зібрати докупи слова. Я не почуваюся вдячною, я гірко розчарована. Я не можу збагнути, чому маю піти, чому місіс Мерфі не може мене залишити в себе, раз вважає мене такою чемною. Мені не хочеться йти жити в інший дім, де до мене ставитимуться лише як до прислужниці й терпітимуть тільки через те, що я там працюватиму.
— Як це шляхетно з вашого боку, місіс Мерфі! — вигукує міс Ларсен, порушуючи тишу. — Це чудові новини, правда ж, Дороті?
— Так. Дякую, місіс Мерфі, — видушую я з себе.
— Завжди рада, дитино. Завжди рада. — Вона гордо всміхається. — Як думаєте, містере Соренсон, може, нам із вами теж варто бути присутніми на цій зустрічі?
Містер Соренсон спорожнює свою чашку і ставить її на блюдце.
— Маєте слушність, місіс Мерфі. Я також думаю, що нам варто зустрітися окремо, вдвох, щоб обговорити… тонкощі цієї справи. Що ви на це скажете?
Місіс Мерфі паленіє й моргає; вона совається на стільці, бере чашку й ставить її назад, не надпивши.
— Так, це, напевно, мудре рішення, — відповідає вона, і міс Ларсен дивиться на мене й усміхається.
Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік