Упродовж подальших кількох днів, щоразу, коли я бачу місіс Мерфі, вона дає мені ще одну пораду щодо того, як поводитися при Нілсенах.
— Міцно потисни руку, але дуже не стискай, — каже вона, проходячи повз мене на сходах. — Ти мусиш бути жіночна. Вони мають знати, що тобі можна довірити роботу за касою, — напучує вона мене за вечерею.
Інші жінки приєднуються.
— Не став питань, — радить одна.
— Але відповідай на них без вагання, — додає інша.
— Обов’язково підстрижи й доведи до ладу нігті.
— Просто перед зустріччю почисть зуби содою.
— Волосся треба… — скривившись, міс Ґранд торкається власної голови так, наче притискає шапку піни, — приборкати. Хтозна, як вони поставляться до рудої. Особливо такого мідного відтінку.
— Годі, годі, — каже міс Ларсен. — Так налякаємо бідолашну, що вона геть розгубиться.
Зранку перед зустріччю, якоїсь суботи в середині грудня, у двері моєї спальні легенько постукали. Це місіс Мерфі. Вона тримає на вішакові темно-синю оксамитову сукню.
— Погляньмо, чи це тобі підійде, — говорить вона, простягаючи мені її. Я не певна, чи мені запросити її всередину, чи зачинити двері, доки перевдягатимуся, але вона розв’язує мою дилему, зайшовши й сівши на ліжку.
Місіс Мерфі аніскілечки не сумнівається, що я не соромлюся роздягнутися й стояти в самих трусиках. Вона знімає сукню з вішака, розщібує блискавку збоку, так добре замасковану під шов, що я її й не помітила, і надіває на мене через голову, допомагаючи мені з довгими рукавами, обсмикуючи спідницю з брижами, знову защібаючи блискавку. Вона відступає, щоб глянути на мене, смикає з одного боку, потім з іншого. Обсмикує рукав.
— Візьмімося за волосся, — каже вона, повертаючи мене спиною. З кишені фартуха вона дістає шпильки для волосся і далі кілька хвилин шарпає й тягне, забираючи волосся з-перед мого чола й пригладжуючи непокірні пасма. Досягнувши задовільного для себе результату, вона повертає мене до дзеркала, щоб і я подивилася.
Попри хвилювання перед зустріччю з Нілсенами, я не можу не всміхнутися. Вперше, відколи містер Ґрот обкарнав мені волосся багато місяців тому, на вигляд я майже вродлива. Я ще ніколи не вбирала оксамитової сукні. Вона важка й трохи цупкувата, з пишною спідницею, що спадає брижами мені до середини гомілок. Коли рухаюся, вона починає злегка пахнути кульками проти молі. На мій погляд, вона чудова, але міс Мерфі не задоволена. Примружуючись і цокаючи язиком, вона мацає тканину.
— Зачекай хвильку, я зараз повернуся, — мовить вона, поспіхом виходить і незабаром повертається з широкою чорною стрічкою. — Обернися, — наказує, і, коли я обертаюся, зав’язує стрічку, наче пояс, із великим бантом позаду. Ми удвох оглядаємо її витвір у дзеркалі. — Отак краще. Моя люба, ти схожа на принцесу, — проголошує місіс Мерфі. — Твої чорні панчохи чисті?
Я киваю.
— Значить, вбирай їх. І чорні черевики сюди пасуватимуть. — Вона сміється, тримаючи руки на моїй талії. — Ти — руденька ірландська принцеса, просто тут, у Міннесоті!
О третій пополудні, за кілька годин після початку першої великої заметілі тієї зими, я зустрічаю містера та місіс Нілсен у вітальні місіс Мерфі, в присутності містера Соренсона й міс Ларсен.
Містер Нілсен скидається на велику сіру мишу, і цю схожість доповнюють посмикування вусів, рожеві крайки вух і крихітний рот. Він вбраний у сірий костюм-трійку, носить шовкового метелика-краватку в смужку й ходить із чорним ціпком. Місіс Нілсен худа, майже хвороблива. Її густе темне волосся помережане сивиною й укладене в ґульку. В неї темні брови та вії й глибоко посаджені карі очі, а тонкі губи нафарбовані темно-червоним. Шкіра смаглява, без пудри й рум’янцю.
Місіс Мерфі робить усе, щоб Нілсени почувалися розкуто: частує їх чаєм і печивом, розпитує про те, як вони дісталися через місто в хуртовину, й загалом обговорює погоду: як за останні кілька днів знизилася температура, як на заході повільно скупчилися хмари, як сьогодні нарешті, за загальними очікуваннями, почалася хурделиця. Вони висловлюють здогади щодо того, скільки снігу випаде, як довго він пролежить, коли знову сніжитиме і якою буде зима. Звісно, вона не дорівняється до зими 1922 року, коли за льодовою січкою прийшли сніги й не давали перепочинку. Або з пиловою бурею 1923 — пам’ятаєте? — коли падав брудний чорний сніг, принесений із Північної Дакоти, частину міста засипало двометровими кучугурами й люди тижнями не виходили з дому. Проте ще є шанс, що ця зима буде така ж м’яка, як у 1921 році, — такого теплого грудня ще не бувало.