Нілсени чемно розпитують про мене, і я чимдуж стараюся давати такі відповіді на їхні питання, які не були б повні відчаю або апатії. Інші троє дорослих спостерігають за нами з тремтячою напруженістю. Я відчуваю, як вони підштовхують мене добре триматися, не горбитися й відповідати на питання повними реченнями.
Нарешті теми для розмови одна за одною вичерпуються, й містер Соренсон каже:
— Ну гаразд. Напевно, ми всі знаємо, для чого ми тут — щоб визначити, чи захочуть Нілсени взяти Дороті до себе й чи Дороті зможе задовольнити їхні потреби. З цією метою, Дороті, розкажи Нілсенам, чому ти бажаєш жити з ними й що ти можеш запропонувати?
Якщо сказати правду — а це, звісно, не те, про що просить мене містер Соренсон, — то мені просто потрібне тепле й сухе житло. Мені хочеться мати вдосталь їжі, одяг і взуття, що захищатиме мене від холоду. Мені хочеться спокою й порядку. Понад усе я хочу почуватися в безпеці у своєму ліжку.
— Я вмію шити й досить акуратна. І мені добре вдається працювати з числами, — промовляю я.
Містер Нілсен, звертаючись до місіс Мерфі, питає:
— Чи вміє ця юна пані куховарити й наводити лад? Чи вона працьовита?
— Вона протестантка? — питає місіс Нілсен.
— Вона працьовита, це я можу підтвердити, — відповідає місіс Мерфі.
— Дещо я вмію готувати, — кажу я їм. — Однак у моєму попередньому домі мені доводилося готувати рагу з білок та єнотів, і я б воліла більше такого не робити.
— Боже, звісно ні, — мовить місіс Нілсен. — А щодо іншого питання?
— Іншого питання? — Я заледве ловлю нитку розмови.
— Ти ходиш до церкви, люба? — підштовхує мене місіс Мерфі.
— Ах, щодо цього. Сім’я, з якою я жила, була не з тих, хто ходить до церкви, — відповідаю я чесно, хоча, правду кажучи, я востаннє бувала в церкві, коли зайшла у капличку в Товаристві захисту дітей, а до цього — тільки з бабусею. Пам’ятаю, як тримала її за руку дорогою до церкви Святого Йосипа, просто в центрі Кінвари, маленького храму, побудованого з каменю, з вітражними вікнами й темними дубовими лавками. Запах ладану й лілій, свічки, які запалюють за померлих дорогих людей, гортанні співи священника й чарівний звук орга`на. Тато казав, що в нього алергія на релігію, що вона нікому нічого доброго не зробила; а коли сусіди з Елізабет-стріт критикували маму за те, що вона не ходить на службу, вона відповідала: «Спробуйте зібрати купу дітей в неділю зранку, коли в одного з них жар, в іншого — кольки, а чоловік п’яний спить на ліжку». Я пам’ятаю, як спостерігала за іншими католиками, дівчатами в сукнях для причастя, хлопчиками в начищених до блиску черевиках, що йшли вулицею під нашою квартирою, поки їхні мами штовхали поперед себе возики, а тати ступали поряд.
— Вона ірландка, Віоло, тож, напевно, вона католичка, — каже дружині містер Нілсен.
Я киваю.
— Хай ти католичка, дитино, — містер Нілсен уперше звертається безпосередньо до мене, — але ми протестанти. Й ми очікуватимемо, що ти ходитимеш з нами на лютеранську службу в неділю.
Я вже багато років не бувала ні на якій службі, тож яка різниця?
— Так, звісно.
— І ти маєш знати, що ми тебе відправимо до школи тут, у місті, недалеко від нашого дому, тож ти більше не ходитимеш на заняття до міс Ларсен.
Міс Ларсен квапиться:
— Я вважаю, що Дороті й так ось-ось переросла б нашу школу, вона така розумна дівчинка.
— І після занять, — продовжує містер Нілсен, — ми очікуватимемо від тебе допомоги в магазині. Звісно, ми платитимемо тобі погодинно. Ти ж знаєш про магазин, Дороті, так?
— Це щось на кшталт універмагу для всіх і для кожного, — додає місіс Нілсен.
Я киваю, киваю й киваю. Поки що нічого з того, що вони сказали, не викликає в мене тривоги. Але я й не відчуваю з ними іскри зв’язку. Здається, їм не надто кортить щось дізнатися про мене, але, знову ж таки, мало кому кортить. Відчуваю, що моє сирітство та обставини, що привели мене до них, мало для них важать проти прогалини в їхньому житті, яку я могла б заповнити.
Наступного дня, о дев’ятій ранку, містер Нілсен зупиняє свій біло-синій «студебекер» зі срібною облямівкою й стукає у вхідні двері. Місіс Мерфі була така щедра, що тепер у мене дві валізи й наплічник, повні одягу, книжок і взуття. Коли я закриваю свої валізи, міс Ларсен заходить до мене в кімнату й дає мені в руки «Енн із Зелених Дахів».
— Це моя власна книжка, не шкільна, і я хочу, щоб ти її мала, — говорить вона, обіймаючи мене на прощання.
Тоді вчетверте, відколи ступила на землю Міннесоти понад рік тому, все, що я маю, завантажують в авто, і я вирушаю до нового місця.