Місіс Нілсен іде з крамниці о п’ятій, щоб почати готувати вечерю; іноді я йду додому з нею, іноді залишаюся й допомагаю містерові Нілсену все впорядкувати перед зачиненням. Він завжди йде о шостій. Під час вечері ми говоримо про погоду, мої домашні завдання та магазин. Містер Нілсен належить до торговельної палати, тож наші розмови часто стосуються ініціатив і планів стимулювання бізнесу за умов «неслухняної» економіки, як він її називає. Пізно ввечері містер Нілсен сидить у вітальні за своїм столом зі зсувною кришкою, переглядає складські книги, а в той час місіс Нілсен готує для нас обід на наступний день, наводить лад на кухні, робить хатню роботу. Я допомагаю мити посуд, підмітаю підлогу. Закінчивши зі справами, ми граємо в шашки або в карти й слухаємо радіо. Місіс Нілсен вчить мене вишивати по канві; доки вона робить неймовірно багату на деталі подушку для канапи, я працюю над квітковою накривкою для ослінчика.
Одне з моїх найперших завдань у магазині — допомогти прикрасити його до Різдва. Ми з містером Нілсеном приносимо з комори коробки, повні скляних кульок, порцелянових фігурок, стрічок та низок блискучих намистин. Містер Нілсен з двома хлопцями-розносниками, Адамом і Томасом, їдуть за місто спиляти ялинку для вітрини, й ми проводимо пообіддя, розвішуючи зелені гірлянди з червоними оксамитовими бантами над входом у крамницю, прикрашаючи ялинку й загортаючи порожні коробки у фольгу й обв’язуючи їх стрічками й шовковими шнурками.
Доки ми разом працюємо, місіс Нілсен потроху розказує мені про своє життя. Вона шведка, хоч із її вигляду цього не скажеш, — її батьки були кароокі роми, що переїхали до Гетеборга з Центральної Європи. Вони померли, а брати й сестри розсипалися по світу. Вони з містером Нілсеном одружилися вісімнадцять років тому, коли їй було двадцять п’ять, а йому — близько тридцяти. Вони думали, що не можуть мати дітей, але років з одинадцять тому вона завагітніла. Сьомого липня тисяча дев’ятсот двадцятого року народилася їхня донька, Вівіан.
— Нагадай-но, Дороті, коли в тебе день народження? — питає місіс Нілсен.
— Двадцять першого квітня.
Вона обачно просовує сріблясту стрічку між гілок позаду дерева, нахиляючи голову так, що мені не видно її обличчя. А тоді каже:
— Ви, дівчатка, десь одного віку.
— Що з нею сталося? — наважуюся спитати. Місіс Нілсен ще ніколи не згадувала своєї дочки, і я відчуваю, що як не спитаю зараз, то, напевно, більше не матиму такої можливості.
Місіс Нілсен прив’язує стрічку до гілки й нахиляється по іншу. Вона прив’язує кінець нової стрічки до тієї самої гілки, щоб здавалося, що це продовження першої, й починає її обкручувати навколо ялинки.
— Коли їй було шість, якось у неї почалася гарячка. Ми подумали, що це застуда. Поклали її в ліжко, викликали лікаря. Той сказав дати їй відпочити, багато пити — звичайні поради. Але їй не полегшало. А далі раптом посеред ночі вона стала марити, була сама не своя, й ми знову викликали лікаря. Він оглянув їй горло й побачив характерні плямки. Ми не знали, що це, але він знав. Він забрав її до лікарні Святої Марії в Рочестері й розмістив в ізоляторі. Коли нам сказали, що більше нічого не можуть вдіяти, ми не повірили. Далі все було лише справою часу. — Вона трусить головою, наче щоб прояснити думки.
Я думаю про те, як важко їй було втратити доньку. Думаю про своїх братів та Мейсі. Скільки суму в наших душах — і місіс Нілсен, і моїй. Мені шкода нас обох.
Увечері перед Різдвом, під легеньким сніжком, ми втрьох ідемо до церкви. Ми запалюємо свічки на шестиметровій ялинці праворуч від вівтаря, всі біляві лютерани: діти, батьки, бабусі з дідусями співають псалми з розгорнутих книжок, священик читає проповідь таку просту, як історія з дитячої книжки, напучування про милостиню й співчуття.
— Люди у великій нужді, — каже він парафіянам. — Якщо у вас є що дати — дайте. Проявіть свої найкращі риси.
Він називає декілька сімей у біді: свинар Джон Слеттері втратив правицю під час молотьби, його сім’ї потрібна консервована їжа й стільки робочої сили, скільки знайдеться, щоб допомогти врятувати ферму… Вісімдесятисемирічна місіс Абел осліпла вже на обидва ока й живе сама, коли ваша ласка, знайдіть для неї кілька годин на тиждень, вона буде дуже вдячна… сім’я з сімох осіб, Ґроти, потрапила в безвихідь: у батька немає роботи, четверо дітей і ще одне народилося місяць тому передчасно й тепер хворіє, а матір не може підвестися з ліжка…
— Як шкода, — бурмоче місіс Нілсен. — Зберімо кошика з продуктами для цієї бідолашної сім’ї.