Вона не знає про мій зв’язок із ними. Вони просто ще одна далека для неї біда.
Після служби ми повертаємося назад тихими вулицями. Снігопад припинився, і стоїть ясна, холодна ніч; газові лампи кидають кружальця світла. Коли ми втрьох підходимо до будинку, я вперше бачу його таким — горить ліхтар на ґанку, на дверях висить ялиновий вінок, чорні металеві перила й акуратно розчищена доріжка. Усередині, за завіскою, сяє лампа у вітальні. Приємно сюди повертатися. Це — дім.
Через один четвер, після вечері ми з місіс Нілсен збираємося з місіс Мерфі та ще шістьма жінками на зустріч клубу шиття клаптикових ковдр. Зустрічі відбуваються у вітальні найзаможнішої серед жінок, що живе у великому вікторіанському будинку в передмісті. Я єдина дитина серед дорослих і відразу почуваюся невимушено. Ми разом працюємо над однією клаптиковою ковдрою, візерунок та тканину для якої принесла одна з учасниць; щойно закінчимо цю, перейдемо до іншої. Кожна ковдра потребує десь із чотири місяці роботи. Я дізнаюся, що ці жінки пошили ковдру, що лежить на моєму ліжку в рожевій спальні. Вона називається «Ірландський вінок», чотири багряні іриси з зеленими стеблами сходяться докупи посередині на чорному тлі.
— Ми й для тебе, Дороті, колись зробимо ковдру, — каже мені місіс Нілсен. Вона починає збирати обрізки з тканини, що продається в крамниці, кожен клаптик потрапляє у валізку з моїм іменем. Ми обговорюємо це за вечерею:
— Одна пані купила десять з половиною ярдів прегарного синього ситцю, і я відклала решту пів’ярда для тебе, — говорить вона. Я вже вирішила, який хочу візерунок — «Подвійну обручку», — такий, де пов’язані між собою кола зроблені з маленьких клаптиків тканини.
Раз на місяць, у неділю після обіду, ми з місіс Нілсен глянсуємо срібло. З глибокої шухляди комода в їдальні вона дістає важку коробку з червоного дерева, в якій тримає столове приладдя, що їй на весілля подарувала мама, — єдиний її посаг, каже вона мені. Витягаючи кожен предмет по одному, вона викладає їх на чайному рушнику на столі, доки я збираю дві маленькі срібні миски з комина у вітальні, чотири підсвічника й блюдо з серванта, а також відкидну скриньку з її іменем, Віола, написаним тоненьким шрифтом на кришці, що стоїть у її спальні. Ми користуємося густою пастою кольору мулу з мисочки, кількома маленькими, шорсткими щіточками, водою та купою ганчірок.
Якогось дня, доки я глянсую вишукано прикрашену порційну ложку, місіс Нілсен показує на свою ключицю й каже, не дивлячись на мене:
— Ми могли б почистити його, якщо хочеш.
Я торкаюся ланцюжка на шиї, проводжу пальцем до хрестика, діставши обома руками до застібки позаду, знімаю.
— Візьми щіточку. Дуже обережно, — говорить вона.
— Це мені бабуся подарувала, — кажу я їй.
Вона дивиться на мене й усміхається.
— І теплу воду.
Коли я відчищаю ланцюжок, він з тьмяного сірого перетворюється на блискучий срібний. Кладдахський хрест, деталі якого приховував наліт, стає знову тривимірним.
— Отак, — мовить місіс Нілсен, коли я споліскую і висушую ланцюжок, і знову вбираю його, — набагато краще. — І хоч вона нічого про нього не питає, я знаю, що це вона так показує, що знає, яке він має для мене значення.
Якогось дня за вечерею, після того як я прожила в їхньому домі кілька місяців, містер Нілсен каже:
— Дороті, ми з місіс Нілсен маємо дещо з тобою обговорити.
Я думаю, що це містер Нілсен збирається поговорити про мандрівку на гору Рашмор, яку вони планували, але він дивиться на дружину, та всміхається мені, і я розумію, що це щось значно, значно більше.
— Коли ти тільки приїхала до Міннесоти, тебе назвали Дороті, — каже вона. — Ти дуже прив’язана до цього імені?
— Не особливо, — відповідаю я, не певна, до чого вона веде.
— Ти знаєш, як багато для нас означала Вівіан, так?
Я киваю.
— Так от. — Долоні містера Нілсена лежать на столі. — Для нас багато означатиме, якщо ти візьмеш ім’я Вівіан. Ми вважаємо тебе своєю дочкою — ще не юридично, але ми починаємо так про тебе думати. І ми сподіваємося, що ти починаєш думати про нас як про батьків.
Вони з очікуванням на мене дивляться. Я не знаю, що й гадати. Те, що я відчуваю до Нілсенів, — вдячність, повага, приязнь — це не те саме, що любов дитини до батьків, не зовсім; однак я не певна, чи можу сказати, що таке така любов. Я рада жити з цим добросердим подружжям, чий тихий, скромний спосіб життя починаю розуміти. Я вдячна, що вони взяли мене до себе. Але також щодня я бачу, як відрізняюся від них. Вони не мої батьки й ніколи ними не стануть.