Також я не певна щодо того, чи хочу взяти ім’я їхньої доньки. Не знаю, чи витримаю вагу цієї ноші.
— Не будемо тиснути на неї, Ганку. — Звертаючись до мене, місіс Нілсен каже: — Подумай, скільки треба, і дай нам знати. Ти маєш місце в нашому домі, хай що вирішиш.
Через кілька днів, поповнюючи запаси консервованої їжі на полицях крамниці, я чую знайомий чоловічий голос, який не можу впізнати. Я ставлю решту бляшанок із кукурудзою та горошком на полицю перед собою, піднімаю порожню картонну коробку й повільно підводжуся, сподіваючись непомітно зрозуміти, хто це.
— У мене є кілька гарних речей на обмін, якщо ви не проти, — чую я слова чоловіка, який звертається до містера Нілсена, що стоїть за прилавком.
Щодня до магазину приходять люди й називають причини, чому не можуть заплатити, просячи в борг чи пропонуючи товари на обмін. Здається, щовечора містер Нілсен приносить щось додому від клієнта: десяток яєць, м’який норвезький плаский хліб, що називається лефсе, довгий плетений шарф. Місіс Нілсен закочує очі й каже: «Боже мій!», але не скаржиться. На мою думку, вона пишається ним, за те, що він добросердий, за те, що їм є на що жити.
— Дороті?
Я обертаюсь і з невеликим шоком усвідомлюю, що це містер Берн. Його рудувате волосся тонке й недоглянуте, а очі червоні. У мене майнула думка, чи він, бува, не п’є. Що він тут робить, в універмазі за п’ятдесят кілометрів від свого міста?
— Оце так несподіванка. Ти тут працюєш?
Я киваю.
— Власники, Нілсени, взяли мене до себе.
Попри лютневий холод, по скроні містера Берна стікає піт. Він стирає його зворотним боком долоні.
— То що, тобі в них добре?
— Так, сер. — Цікаво, чому він так дивно поводиться. — Як місіс Берн? — питаю я, намагаючись перевести розмову на щось приємне.
Він кілька разів моргає.
— То ти не чула?
— Перепрошую?
Хитаючи головою, він каже:
— Вона не була сильною жінкою, Дороті. Не могла витримати приниження. Їй було нестерпно просити про послуги. Але що я міг зробити? Я щодня про це думаю. — Його обличчя кривиться. — Коли Фенні пішла, вона…
— Фенні пішла? — Я не знаю, чому дивуюся, але це так.
— Через кілька тижнів після тебе. Зайшла якогось ранку й сказала, що її донька з Парк-Рапідса кличе її до себе жити і що вона вирішила поїхати. Ми втратили всіх інших, ти знаєш, і, напевно, Лоїса просто не могла витримати думки… — Він проводить долонею по обличчю, наче намагаючись стерти його риси. — Пам’ятаєш страшну бурю, що пронеслася минулої весни? Наприкінці квітня. Ну, Лоїса вийшла надвір і йшла, йшла. Її знайшли замерзлою на смерть десь за шість кілометрів від дому.
Мені хочеться мати співчуття до містера Берна. Мені хочеться відчувати хоч щось. Але я не можу.
— Мені шкода, — кажу я, і, напевно, мені справді шкода — його, його розбитого життя. Але я не можу знайти в собі жалю до місіс Берн. Я думаю про її холодні очі й незмінний сердитий погляд, її небажання бачити в мені щось іще, крім пари рук, крім пальців, що тримають голку й нитку. Я не радію її смерті, але й не шкодую, що її більше немає.
Того дня за вечерею я кажу Нілсенам, що візьму ім’я їхньої доньки. У цей момент моє старе життя закінчується й починається нове. Хоч мені й важко сподіватися, що ця удача супроводитиме мене ще довго, я не маю ілюзій стосовно того, що залишаю позаду. Тож за кілька років, коли Нілсени кажуть, що хочуть мене вдочерити, я радо погоджуюся. Я стану їхньою донькою, хоч так ніколи й не зможу примусити себе називати їх мамою й татом — наші стосунки для цього здаються занадто формальними. І все ж відтоді стає ясно, що я їхня; вони за мене відповідають і дбатимуть про мене.
З плином часу стає важче й важче згадувати свою справжню сім’ю. У мене немає ні фотографій, ні листів, ні навіть книжок з попереднього життя, лише ірландський хрестик, подарований бабусею. І хоч рідко його знімаю, дорослішаючи, я не можу не усвідомлювати, що єдина пам’ятка про сім’ю, в якій народилася, дісталася мені від жінки, яка заштовхала свого єдиного сина та його сім’ю на корабель, чудово розуміючи, що, напевно, більше ніколи їх не побачить.
Геммінгфорд, штат Міннесота, 1935–1939 роки
Мені п’ятнадцять, коли місіс Нілсен знаходить у моїй сумочці пачку сигарет.
Коли я заходжу на кухню, то розумію, що зробила щось таке, що їй не сподобалося. Вона тихіша, ніж завжди, і має засмучений вигляд. Я подумки ставлю собі питання, чи це не гра моєї уяви; я намагаюся згадати, чи сказала або зробила щось, що могло її засмутити, перш ніж пішла до школи. Пачка сигарет, яку хлопець моєї подруги Джуді Сміт купив для неї на заправці за містом і яку вона віддала мені, навіть не спадає мені на думку.