Бізнес процвітає, й ми звужуємо проходи, встановлюємо спеціальні полиці в кінці кожного ряду, ставимо пляшечки з лосьйонами ближче одна до одної. Коли сусідній магазин, ювелірна крамниця, зачиняється, я переконую містера Нілсена переплануватися й розширитися. Склад тепер буде в підвалі, а не вглибині, й магазин буде поділений на відділи.
Ми тримаємо низькі ціни й ще більше їх знижуємо, влаштовуючи щотижня розпродажі й друкуючи в газеті купони. Започатковуємо розрахунок навиплат, щоб люди могли купувати дорожчі речі, виплачуючи за них частинами. Ставимо стійку з газованою водою, біля якої люди можуть бавити час. Незабаром магазин досягає великих успіхів. Здається, що лише наш бізнес процвітає за цієї жахливої економіки.
— Ти знаєш, що очі — твоя найгарніша риса? — питає мене Том Прайс на занятті з математики у випускному класі, перехиляючись через парту, щоб у них заглянути, то в один, то в другий. — Карі, зелені, навіть трохи є золотавого. Ніколи ще не бачив стільки кольорів в парі очей.
Я знічуюся під його уважним поглядом, але того пообіддя, прийшовши додому, довго розглядаю свої очі.
Моє волосся вже не таке руде, як було. За кілька років воно набуло глибокого червонувато-каштанового кольору, барви опалого листя.
Я зробила собі модну стрижку — принаймні модну в нашому місті — до плечей. А коли почала фарбуватися, то на мене зійшло осяяння. До того моменту я вважала своє життя серією непов’язаних пристосувань, від ірландки Ніїв до американки Дороті та перевтіленої Вівіан. Кожна ідентичність проектується на мене й спочатку здається незручною, наче пара взуття, яку треба розносити, перш ніж вона стане комфортною. Але з червоною помадою я можу вигадати цілком нове — й тимчасове — амплуа. Я можу сама визначити власне втілення.
Я йду на випускний з Томом. Він приходить до моїх дверей із букетиком на манжеті: дві великі білі гвоздики й дві маленькі троянди; я сама пошила собі сукню з рожевого шифону, таку як Джинджер Роджерс вбирала в фільмі «Час для свінгу», і місіс Нілсен дає мені своє перлове намисто й такі самі сережки. Том поводиться ввічливо й приязно аж до того моменту, коли напивається віскі з фляжки, яку дістає з кишені завеликого батькового піджака. Коли він примудряється зав’язати бійку з іншим старшокласником на танцполі, нас удвох виганяють із танців.
Наступного понеділка вчителька англійської, місіс Фрай, відводить мене вбік після занять.
— Нащо ти гаєш час із таким хлопцем? — свариться вона. Місіс Фрай спрямовує мене подати заявку на вступ до коледжів поза штатом, наприклад Сміт-коледжу в штаті Массачусетс, в якому вчилася сама. — Ти матимеш краще життя. Хіба тобі цього не хочеться, Вівіан?
І хоч мені й лестить її ставлення, я ніколи не поїду так далеко. Я не можу покинути Нілсенів, які стали так багато в чому на мене покладатися. До того ж, безвідносно до Тома Прайса, життя, яке я маю, для мене достатньо хороше.
Закінчивши школу, я відразу починаю керувати магазином. Я виявляю, що ця робота мені до душі й добре вдається. (Я вивчаю бухгалтерський облік та адміністрування бізнесу в коледжі Святого Олафа, на вечірній програмі.) Я наймаю працівників — тепер аж дев’ятьох — і замовляю велику частину товарів. Увечері ми з містером Нілсеном переглядаємо складські журнали. Разом ми розв’язуємо проблеми працівників, задовольняємо клієнтів, контактуємо з постачальниками. Я повсякчас стараюся вибити нижчу ціну, найпривабливіші товари, найновіші варіанти. Наш магазин — перший в окрузі, де продаються вертикальні електричні пилотяги, блендери, сублімована кава. Покупців багато як ніколи.
Дівчата з мого класу приходять до магазину, хизуючись діамантовими каблучками, ніби орденами Почесного легіону, так, наче досягнули чогось значного, — напевно, так вони й думають, однак я лише бачу, як перед ними простягається майбутнє, в якому вони пратимуть одяг своїх чоловіків. Я й чути нічого не хочу про шлюб. Місіс Нілсен із цим погоджується.