— Зачекайте, — кажу я. — Що ви маєте на увазі — піти гуляти?
Ліліан, що сидить поруч мене на пасажирському сидінні, стискає моє коліно.
— Та ну, ти ж не думала, що ми поїдемо так далеко, тільки щоб подивитися якийсь дурний фільм, правда?
Із заднього сидіння, гортаючи журнал «Срібний екран», Емілі додає:
— Ти така серйозна, Вів. Розслабся. Дівчата, ви знали, що Джуді Гарленд народилася в Ґранд-Рапідсі? Її справжнє ім’я Френсіс Етель Гумм. Певно, не досить голлівудське.
Ліліан усміхається до мене.
— Ти ніколи не бувала в нічному клубі, так?
Я не відповідаю, але, звісно, вона має слушність.
Вона повертає дзеркало заднього огляду ближче до себе й фарбує губи помадою.
— Я так і думала. Цього разу ми по-справжньому розважимося. — А тоді всміхається, її блискучі рожеві вуста обрамляють дрібні білі зуби. — Почнемо з коктейлів.
Готель для жінок у якомусь провулку в Міннеаполісі саме такий, як описала його Ліліан, з чистим, але мало вмебльованим вестибюлем і знудженим адміністратором, який майже не дивиться на нас, коли дає нам ключі. Стоячи в ліфті зі своїми валізками, ми домовляємося зустрітися в вестибюлі за п’ятнадцять хвилин і піти в кіно.
— Не запізнися, — попереджає Емілі. — Ми маємо купити попкорн. По нього завжди черга.
Поставивши валізу в шафу у своїй вузькій кімнаті на четвертому поверсі, я сідаю на ліжко й кілька разів підскакую. Матрац тонкий, зі скрипливими пружинами. Але я відчуваю порив втіхи. Мої подорожі з Нілсенами — чітко сплановані, невибагливі мандрівки — мовчання в автомобілі, наперед визначене місце, сонне повернення додому в темряві, містер Нілсен на сидінні водія, місіс Нілсен поруч нього пильнує за центральною смугою.
Коли я спускаюся у вестибюль, Емілі стоїть там сама. На питання, де Ліліан, вона відповідає підморгуванням. «Вона погано почувається. Ми зустрінемося з нею після фільму».
Дорогою до кінотеатру, за п’ять кварталів, мені спадає на думку, що Ліліан і не збиралася йти з нами в кіно.
«Чарівник країни Оз» — магічний і дивний. Чорно-білі сільськогосподарські угіддя поступаються місцем різнобарвному пейзажеві, яскравому та непередбачуваному, на відміну від простого і звичного справжнього життя Дороті Ґейл. Коли вона повертається до Канзасу, здійснюється її палке бажання — світ знову стає чорно-білий. «Добре бути вдома», — каже вона. Коли дівчинка повертається на ферму, її життя простягається перед нею до пласкої лінії небокраю, і в цьому житті вона більше ніколи не зустріне нікого незнайомого.
Коли ми з Емілі виходимо з кінотеатру, надворі ранній вечір. Фільм так мене захопив, що справжнє життя здається трохи несправжнім; у мене дивне відчуття, наче я вийшла з екрана на вулицю. Вечірнє світло м’яке й рожеве, повітря тепле, наче купіль.
Емілі позіхає.
— Що за довгий фільм.
Мені не хочеться питати, але вихованість бере гору.
— Тобі сподобалося?
Вона знизує плечима.
— Летючі мавпи були страшнуваті. А в іншому — не знаю, як на мене, нудно.
Ми йдемо мовчки, проминаємо темні вітрини універмагу.
— А тобі? — питає вона за кілька хвилин. — Тобі сподобалося?
Мені так сильно сподобався фільм, що я не знаю, як відповісти, щоб мої слова не прозвучали безглуздо.
— Так, — відказую я, не здатна виразити словами емоції, що киплять усередині.
Повернувшись до свого номера, я перевдягаюся в інше вбрання: шифонову спідницю й блузку в квіточки з рукавами-метеликами. Зачісую волосся назад, поправляю пальцями і збризкую лаком. Стоячи на пальчиках, я оглядаю своє відображення в маленькому дзеркальці над ліжком. У надвечірньому світлі я маю акуратний і серйозний вигляд. Видно кожну веснянку на носі. Витягнувши маленьку косметичку, я спочатку мажуся зволожувальним, а тоді тональним кремом. Трохи рум’ян, трохи пудри. Я проводжу брунатним олівцем вздовж лінії повіки, фарбую вії, малююся червоною помадою, промокаю губи серветкою й наношу другий шар, а тоді кладу золотистий тюбик у сумочку. Я уважно оглядаю себе в дзеркалі. Це все ще я, але чомусь почуваюся сміливішою.
Внизу в вестибюлі Ліліан тримається за руки з хлопцем, у якому впізнаю її жениха, Річарда, з фотографії, яку вона носить у сумочці. Він нижчий, ніж я очікувала, нижчий за Ліліан. Його щоки всіяні шрамами від прищів. Ліліан вбрана в смарагдову сукню-халат без рукавів, підрізану просто над коліном (що мало не на долоню коротше, ніж носять у нас у Геммінгфорді), і взута в чорні туфлі на маленьких підборах.