Він піднімає валізку.
— Якби ж ми могли просто втекти звідси, — мовить він. — Піти кудись і поговорити.
Я теж цього бажаю, але не хочу, щоб він ризикував роботою через мене.
— Я дочекаюся, доки ти закінчиш. Ми можемо поговорити пізніше.
— Я не витримаю так довго.
Коли ми з ним разом заходимо в бар, Ліл та Ем підводять очі, на їхніх обличчях відбивається цікавість. Кімната темна й повна диму, на підлозі м’який багряний килим у квіточки, на такого самого кольору диванчиках повно людей.
— Оце правильно! — каже Річард. — Видно, що ти не гаяла часу.
Я опускаюся на стільця за їхнім столиком, замовляю за порадою офіціанта джин з тоніком і зосереджуюся на Голладчикових пальцях, що, як мені видно зі свого місця, майстерно пурхають над клавішами піаніно. Опустивши голову й заплющивши очі, він співає ясним, низьким голосом. Він грає Ґленна Міллера, Арті Шоу й Ґлена Ґрея, музику, яку знають усі, — пісні на кшталт «Маленький брунатний кухлик» і «Небеса почекають», перекомпоновані так, щоб переставити акценти, а також деякі старі, давно знані мелодії для сивочолих чоловіків, що випивають за шинквасом. Коли-не-коли він витягає з валізки ноти, але, здається, переважно грає з пам’яті чи на слух. Невелика група старших жінок із дамськими сумочками в руках, зі старанно укладеним волоссям, що, напевно, приїхали на закупи з якоїсь глибинки чи передмістя, всміхаються й туркочуть, коли він грає перші ноти «Місячної серенади».
Розмова тече повз мене, оминає мене, зачіпаючи лише час від часу, коли я маю відповісти на питання чи посміятися з жарту. Я не звертаю уваги. Як я можу? Голландчик промовляє до мене через піаніно, і наче уві сні я розумію, що він каже. Я жила так самотньо, відрізана від свого минулого. Хай як старатимуся, я завжди почуватимуся чужою й дивною. І тепер я зустріла такого самого стороннього, який говорить моєю мовою, не кажучи й слова.
Що більше люди напиваються, то більше дають заявок і повнішою стає Голландчикова банка для чайових. Річард сховав голову в Ліл на шиї, а Ем мало не сидить на руках у якогось сивого чоловіка, що прибився до нас із бару.
— «Над веселкою»! — гукає вона, випивши кілька джинів із тоніком. — Знаєш її? З того фільму?
Голландчик киває, всміхається й опускає пальці на клавіші. З того, як він грає мелодію, я розумію, що це не вперше його просять її заграти.
Йому залишається ще півгодини до кінця робочого дня, коли Річард показово дивиться на годинника.
— Ох ти, чорт, перепрошую за свою французьку, — каже він. — Уже пізно, а мені завтра до церкви.
Усі сміються.
— Мені теж уже час лягати, — додає Ліл.
Ем посміхається.
— Лягати куди?
— Ходімо звідси, мені треба забрати те, що я залишив у тебе в номері, — звертається Річард до Ліл, підводячись.
— Що саме? — питає вона.
— Ти знаєш. Ну, те, — відказує він, підморгуючи Ем.
— Він має забрати те, Ліл, — п’яно мовить Ем. — Те!
— Я не знала, що чоловікам можна заходити в номери.
Річард тре великий і вказівний палець один об одного.
— Змащене колесо краще їде, якщо ти розумієш, про що я.
— Адміністратора легко підкупити, — перекладає Ліл. — Просто щоб ти знала, на випадок якщо захочеш провести час із тим красунчиком. — Вони з Ем вибухають хихотінням.
Ми домовляємося зустрітися у вестибюлі готелю наступного дня в полудень, і вони вчотирьох підводяться йти. Аж тут їхні плани змінюються: Річард згадує про бар, відкритий до другої, і вони йдуть його шукати, дівчата хитаються на підборах і хиляться до чоловіків, що радо їх підтримують.
Трохи за північ вулиці за дверима готелю освітлені, але порожні, наче сцена до появи акторів. Байдуже, що я заледве знаю чоловіка, яким став Голландчик, нічого не знаю про його сім’ю, його юність. Я не переймаюся тим, на що це буде схоже, якщо я приведу його з собою в номер. Мені просто хочеться провести з ним більше часу.
— Ти певна? — питає він.
— Абсолютно.
Він дає мені в руку кілька купюр.
— Це для адміністратора. З банки для чайових.
Так холодно, що Голландчик накидає мені на плечі свій піджак. Йдучи, ми тримаємося за руки, і, здається, природнішого за це немає у світі. Між низьких будівель видніються зорі, що виблискують на оксамитовому небі.
За стійкою сидить адміністратор — тепер це старший чоловік, обличчя якого прикриває твідовий картуз.
— Чим можу допомогти?
Дивно, але я взагалі не нервуюся.
— Мій кузен живе в місті. Не страшно, якщо він підніметься зі мною?